Буря Мечів - Джордж Мартін

— Мелісандро,— поздоровкався Давос зі спокоєм, якого насправді не відчував.

— Цибулевий лицарю,— озвалася вона так само спокійно, так наче вони двоє зустрілися на сходах у дворі й обмінялися ввічливими вітаннями.— Як ви?

— Вже краще.

— Щось потрібно?

— Король. Син. Вони мені потрібні,— відсунувши миску, він підвівся.— Ви прийшли мене спалити?

Ті дивні червоні очі пильно вивчали його крізь ґрати.

— Кепське місце, правда? Темне й лихе. Ні добре сонце тут не світить, ні ясний місяць,— мовила вона й піднесла руку, показуючи на смолоскип у держаку на стіні.— Ось і все, що стоїть між вами й темрявою, цибулевий лицарю. Оце маленьке полум’я, цей дар Р’глора. Може, загасити?

— Ні,— він зробив крок до ґрат.— Будь ласка.

Він цього не витримає — лишитися в цілковитій темряві в товаристві самих тільки щурів!

Червона жінка вигнула в посмішці кутики вуст.

— То ви, схоже, полюбили вогонь.

— Цей смолоскип мені потрібен,— він розтиснув і стиснув кулаки. «Я її не благатиму. Ні».

— Я — як той смолоскип, пане Давосе. Обоє ми — знаряддя в руках Р’глора. І створені були з єдиною метою — стримувати темряву. Вірите мені?

— Ні,— сказав Давос. Мабуть, слід було збрехати, сказати їй те, що вона хоче почути, але Давос занадто звик говорити правду.— Ви — мати темряви. Бачив я вас під Штормокраєм — ви там родили просто в мене на очах.

— А хоробрий сер Цибуля так налякався зникомої тіні? То піднесіться духом. Тіні живуть, тільки народжені світлом, а вогонь у королі горить так слабенько, що я не наважуся забрати в нього бодай трішки, щоб народити ще одного сина. Це його може просто вбити,— Мелісандра підійшла ближче.— А от від іншого чоловіка... чоловіка, в кому вогонь горить палко й потужно... якщо ви і справді хочете прислужитися королівській справі, приходьте якось поночі до мене в покої. Отримаєте задоволення, якого в житті не знали, а від вашого життєвого вогню я зможу народити...

— ...жах,— Давос позадкував від неї.— Не хочу мати з вами нічого спільного, міледі. Ні з вами, ні з вашим богом. Хай боронять мене Семеро!

— Гансера Сангласа вони не вборонили,— зітхнула Мелісандра.— Він молився тричі на день, носив на щиті семикутну зірку, та коли Р’глор простягнув до нього руку, молитви його зірвалися на крик, а сам він згорів. Навіщо чіплятися за цих олживих богів?

— Я поклонявся їм усе своє життя.

— Усе своє життя, Давосе Сіворт? Може, ще вчора так і було,— вона сумно похитала головою.— Ви ніколи не боялися казати правду королям, навіщо ви брешете собі? Розплющте очі, пане лицарю!

— І що ж ви хочете, щоб я побачив?

— Як створений світ. Правда кругом, вона на видноті. Ніч темна і повна жахіть, а день ясний, чарівний і повний надії. Вона чорна, а він білий. Є лід і полум’я. Ненависть і любов. Гірке й солодке. Чоловік і жінка. Біль і задоволення. Зима й літо. Зло й добро,— вона ступила крок до нього.— Смерть і життя. Всюди протилежності. Всюди війна.

— Війна? — перепитав Давос.

— Війна,— потвердила вона.— Є два боки, цибулевий лицарю. Не сім, не один, не сто і не тисяча. Два! Чи ви гадаєте, я перетнула півсвіту, щоб піднести чергового марнославного короля на черговий порожній трон? Війна заповідалася з початку часів, і поки вона не закінчиться, всі люди мають для себе вирішити, на чиєму вони боці. З одного боку — Р’глор, Цар світла, Серце вогню, Бог полум’я й тіні. Проти нього виступає Великий чужий, чиє ім’я не можна називати, Цар темряви, Дух льоду, Бог ночі й жахіть. І наш вибір — не між Баратеоном і Ланістером, Грейджоєм і Старком. Ми обираємо смерть — або життя. Темряву — або світло,— вона стиснула штаби ґрат своїми тонкими білими руками. Великий рубін у неї на шиї, здавалося, пульсує власним сяйвом.— То скажіть мені, пане Давосе Сіворт, скажіть по правді, ваше серце палає ясним вогнем Р’глора? Чи воно чорне, холодне й переповнене червами? — вона, потягнувшись крізь ґрати, поклала три пальці йому на груди, так наче хотіла відчути правду крізь тіло, вовну й шкіру.

— Моє серце,— відгукнувся Давос,— переповнене сумнівами.

— Ах, Давосе,— зітхнула Мелісандра.— Добрий лицар чесний до останнього, навіть у свій чорний день. Добре, що ви мені не збрехали. Я б усе одно дізналася. Слуги Чужого часто ховають чорні серця за яскравим світлом, тому Р’глор дає своїм жерцям силу бачити олжу наскрізь,— вона легко відійшла від камери.— Чому ви хотіли мене вбити?

— Я скажу,— сказав Давос,— якщо ви скажете, хто мене зрадив.

Зробити це міг тільки Саладор Саан, але Давос і досі молився, щоб це виявився не він.

— Ніхто вас не зраджував, цибулевий лицарю,— розсміялася червона жінка.— Ваші наміри я побачила в полум’ї.

В полум’ї!

— Якщо ви бачите в цьому полум’ї майбутнє, як могло статися, що ми згоріли на Чорноводді? Це ви віддали моїх синів вогню... моїх синів, мій корабель, моїх солдатів — усі вони згоріли...

— Ви мене ображаєте, цибулевий лицарю,— похитала головою Мелісандра.— То був не мій вогонь. Якби я була з вами, битва закінчилася б зовсім інакше. Але його світлість оточив себе невіруючими, а його власна віра програла його гордості. Кара була жахлива, але він дечого навчився на власних помилках.

«То мої сини — всього-на-всього урок для короля?» Давос відчув, як у нього стиснулися губи.

— У Сімох Королівствах запала ніч,— провадила червона жінка,— але скоро знову зійде сонце. Війна триває, Давосе Сіворт, і скоро дехто пересвідчиться, що навіть одна жарина в попелі здатна розпалити велике полум’я. Старий мейстер, дивлячись на Станіса, бачив у ньому просту людину. Ви бачите короля. Але ви обидва помиляєтеся. Він — воїн вогню, обраний Царем. Я бачила, як він веде боротьбу проти темряви, бачила це в полум’ї. А полум’я не бреше, бо вас би тут не було. І в пророцтві так сказано. Коли закривавиться зоря і збереться темрява, знову народиться з диму й солі Азор Агай, щоб збудити