Буря Мечів - Джордж Мартін

— Не було більшої честі, ніж отримати лицарство від королевича Драконстону.

— То скажіть мені: торкнувшись мечем плеча майбутнього лицаря, що він говорив? «Вперед, убивай слабших»? Чи «Вперед, захищай слабших»? На Тризубі оті доблесні вояки, про яких розповідав Вісерис, які померли під прапорами з драконом, вони віддали своє життя, тому що вірили в Рейгарову справу чи тому що їм платили? — Дані, обернувшись до Мормонта, схрестила руки й чекала на відповідь.

— Королево,— повільно мовив здоровань,— все ви правильно кажете. Але Рейгар на Тризубі програв. Програв битву, війну, королівство, власне життя. Кров його понесло течією разом з рубінами з його нагрудника, а Роберт Узурпатор, переїхавши його тіло конем, украв Залізний трон. Рейгар бився доблесно, Рейгар бився шляхетно, Рейгар бився гідно. Але Рейгар загинув.

Бран

Крученими гірськими долинами, які вони зараз переходили, ніхто не проклав доріг. Між сірих скелястих вершин лежали непорушні сині озера, довгі, глибокі й вузькі, а ще похмура зелень нескінченних хвойних лісів. За вовчим лісом, серед давніх крем’яних пагорбів, було вже не так багато іржі й золота осіннього листя, а коли пагорби змінилися горами, цих кольорів уже й зовсім не траплялося. Над головою тепер височіли велетенські сіро-зелені чатові дерева і нескінченні смереки, ялиці й сосни-солдати. Під ними майже не росло підліску, а земля була встелена темно-зеленою глицею.

Якщо збитися з дороги, а це траплялося раз чи двічі, досить було просто дочекатися ясної холодної ночі, коли не заважали хмари, й пошукати на небі Крижаного Дракона. Блакитна зірка в оці дракона вказувала на північ, як колись пояснила Оша. Цікаво, думав Бран, згадуючи Ошу, де вона зараз? Він уявляв її в безпеці, в Білій Гавані разом з Риконом і Кошлаєм,— їдять собі з тлустим лордом Мандерлі вугрів, рибу й гарячий крабовий пиріг. А може, гріються в Останньому Вогнищі біля коминка у Великого Джона. А от Бранове життя перетворилося на нескінченні холодні дні на спині в Годора, який тягнув його кошик то вгору, то вниз схилами бескидів.

— То вгору, то вниз,— зітхала Міра дорогою,— то вниз, то вгору. Тоді знову то вгору, то вниз. Терпіти не можу ці ваші дурнуваті кручі, королевичу Бране!

— А вчора казала, що вони тобі страшенно подобаються.

— Щира правда. Лорд-батько розповідав мені про гори, але ж досі я їх ніколи не бачила. Словами не описати, як вони мені подобаються!

Бран скривився.

— Ти же щойно сказала, що терпіти їх не можеш.

— Хіба не можна любити й ненавидіти водночас? — Міра, простягнувши руку, вщипнула його за носа.

— Це дуже різні почуття,— не здавався Бран.— Як ніч і день, лід і полум’я.

— Лід здатен обпекти,— мовив Джоджен своїм серйозним голосом,— а любов і ненависть можуть поєднуватися. Гори чи гружавина — байдуже. Земля одна.

— Одна,— погодилася сестра,— тільки надто вже зморшкувата.

Полонини рідко були такі ласкаві, щоб вести точно з півдня на північ, тож частенько доводилося кілька годин поспіль рухатися не в тому напрямку, а іноді навіть вертатися.

— Якби пішли королівським гостинцем, уже б на Стіні були,— торочив Бран Рідам. Йому-бо хотілося розшукати триокого ворона й навчитися літати. Він це повторив уже разів п’ятдесят, аж Міра почала його дражнити: миттю підхоплювала його слова.

— Якби ми пішли королівським гостинцем, то так не голодували б,— натомість почав він говорити. Коли йшли низинами, серед пагорбів, харчів не бракувало. Міра чудово полювала, а ще краще ловила рибу в струмках своїм тризубим остенем. Бран любив за нею спостерігати, захоплюючись її спритністю, тим, як вона кидала остень і як витягувала його уже зі сріблястим пстругом, що тріпотів на кінці. А ще для них полював Літо. Майже щовечора, коли заходило сонце, деривовк зникав, але до світанку завжди повертався, найчастіше зі здобиччю в зубах — з білкою або зайцем.

Але тут, у горах, струмки були вужчі, вкриті кригою, а здобич траплялася рідше. Міра, коли могла, і тут полювала й рибалила, тільки ставало це дедалі важче, а бували ночі, коли навіть Літо повертався без здобичі. Частенько доводилося лягати спати натще.

Проте Джоджен вперто старався триматися подалі від доріг.

— Де дорога, там і подорожні,— казав він на свій звичний манір,— а подорожні мають очі, щоб добре все роздивитися, і роти, щоб розпускати плітки про хлопчика-каліку, велетня й вовка, який всюди за ними бігає.

Таких упертюхів, як Джоджен, ще пошукати треба, отож і мусили продиратися бездоріжжям, день у день вибиваючись вище й вище, далі на північ.

Були дні дощові, були вітряні, а одного разу мандрівців заскочила охиза, та така люта, аж Годор перелякано розплакався-розревівся. Ясними днями часто здавалося, що вони тут — єдині живі душі в усьому світі.

— Невже тут ніхто не живе? — одного разу запитала Міра, піднімаючись крутим насувом завбільшки з Вічнозим.

— Є тут люди,— відгукнувся Бран.— Амбери мешкають переважно на схід від королівського гостинця, але влітку випасають овець на високих полонинах. На захід від бескидів, уздовж Крижаної затоки, живуть Були; отам позаду, серед пагорбів — Гарклі; а тут нагорі — Ноти, Лідли, Норі й навіть дехто з Флінтів.

Батькова бабуся по материнській лінії була з гірських Флінтів. Стара Нан розповідала, що це її кров у Бранових жилах до падіння тягнула його верхолазити. Але бабуся померла за багато-багато років до його народження, ба навіть до батькового народження.

— Були? — перепитала Міра.— Джоджене, а це не Вул воював разом з батьком?

— Тео Вул,— Джоджен засапався на підйомі.— На прізвисько Цебер.

— У них такий герб,— пояснив Бран.— Три коричневі цебра на синьому полі, а по краю — сіро-біла шахівниця. Одного разу лорд Вул приїздив у Вічнозим — присягнути і поговорити з батьком, і в нього на щиті були ті цебра. Але він не лорд. Ну, тобто лорд, але його всі називають просто Вул, так само як Нота, Норі й Лідла. У Вічнозимі ми їх кликали лордами, але їхні піддані так їх не кличуть.

Джоджен Рід зупинився віддихатися.

— Гадаєш, люди в горах знають, що ми тут?

— Знають.

Бран бачив, що за ними спостерігають,— бачив не своїми очима, а Літовим гострим зором, який мало що проґавить.

— Але вони нас не чіпатимуть, якщо ми не почнемо красти в них кіз і коней.

Вони