Гра в чуже життя - Олена Гриб
Іскрі подобалося безсилля жертви. Вона злегка відсунулась, дозволяючи приреченому організму трохи підлатати себе, запалала ще яскравіше… А потім засичала і почорніла, оскільки хтось мав нахабство виплеснути на неї цебрик студеної води.
Розлючена богиня обернулася до кривдника, прагнучи спопелити його якщо не поглядом, то хоч би вогняною кулею, – і захлинулася в ароматному вмісті стічної ями, викопаної біля стайні. Колодязь був далеко, а втрачати перевагу несподіванки Лін не хотіла!
Ображена Іскра заревіла і впала брудною купою – Зеліна не вважала, що бити ззаду підло.
– Я тренувалася, рьяско! – з законною гордістю повідомила вона.
Але дівчина не слухала. Не розуміючи, звідки взялися сили, вона відтягла метаморфа в сторону, одночасно наказуючи:
– Води! Швидше!
Десь на задвірках свідомості ворушилася образа на Дісона – як же так, командувати вона нібито не вміє!
Хтось приніс повне відро, хлюпнув, не цілячись, на них обох. Потім ще одне, і ще… Поки незрозуміло чим роздратований імператор тремтячим від люті голосом не наказав:
– Ану в мою кімнату!
І кинув Карі свій плащ.
Лін почала було пояснювати Його Величності, де вона бачила такі накази, та ще й адресовані напівмертвому другу, але метаморф несподівано жваво замотався в подарований одяг і мало не бігом припустив до гостьових кімнат. Дівчина розгублено обернулась до Марка, який лише з’явився:
– А ця?.. – і вказала на Іскру.
Гвардієць, що пропустив все найцікавіше і відчайдушно намагався зрозуміти, хто кого і за що тут бив, звернувся до своєї «тимчасової половинки»:
– Що з нею?
Зеліна повільно посміхнулася, ніби кішка, яка несподівано виявила в лапах апетитну мишу.
– Ви йдіть, ідіть, а ми з колегою поки душевно поговоримо. Обговоримо спочатку мого милого, потім мою зовнішність, потім – поводження з моєю найкращ… тобто з найгіршою подругою. А там і про шкоду тілесних покарань поговоримо. Тобто про їхню шкоду для шкіри інквізитора… Та хіба мало про що базікають старі друзі! І, Лін, – напівпошепки додала вона, – розпитай-но Малдраба про те, чому полум’яна красуня лізе до зайнятих чоловіків у чужому вигляді. Якщо я не помиляюся, у нього був дуже цікавий досвід спілкування з цією особою.
– Вона ж ненормальна!
Руда чомусь образилася.
– Нічого подібного! З дурістю трохи, але у кого її немає?
Взагалі-то Лін погоджувалася з тим, що у кожного є свої таргани: у деяких – маленькі, прозорі й майже непомітні, у інших – більші й барвистіші, у третіх – величезні й екстравагантні. Однак коли ці тварюки починають клацати в мозку власника щелепами, вимагаючи крові, час говорити про божевілля.
Втім, хто її знає, цю Іскру… Раптом там мало місце важке дитинство, психологічні травми юності, незадоволеність божеським життям… Щоправда, Лін подумки ідентифікувала богиню Вогню як небезпечну маніячку.
