Гра в чуже життя - Олена Гриб

Швидше б заглянути в те Вогнище…

Храм зустрів Лін сліпучим сяйвом, що линуло з широких вікон, і дивними звуками. Всередині хтось сопів, човгав ногами по підлозі і незрозуміло мугикав.

Вона обережно зазирнула у двері.

Біля задньої стіни святилища палало Вогнище Істини, переливаючись всіма відтінками червоного і синього. Інших предметів інтер’єру тут не було. Бракувало й прикрас – ні статуй, ні фресок або мозаїк, ні різьблення і позолоти. Лише світло-сіра кам’яна підлога та вибілені стіни… І вікна в пів стіни – широкі, нічим не прикриті.

А посеред храму смикали одна одну за волосся дві руді дівчини, яких намагалися розборонити чоловіки. Панянки нітрохи не поступалися їм у силі. Лін бачила, як напружував м’язи Карі, відтягуючи одну тоненьку фігурку від іншої, на плечах якої майже висів Марк і посилено вдавав, ніби тягне її назад.

Обидві руді дружно струснулись, вкотре відштовхуючи хранителів, що заважали продовжувати бійку. Лін ледь не чортихнулася вголос. Взагалі-то з неї вистачало однієї Зеліни, а в Храмі Вогню їх було аж дві!

Нарешті супротивниці помітили спостерігачку.

– І-і-і-і-і-я-я-я-х! – З рук однієї з них злетіла невелика кулька вогню і полетіла до виходу, швидко збільшуючись.

Лін впала на землю, а над її головою пронеслася справжня вогняна лавина. Позаду щось жахнуло, все навколо на мить освітилося зеленуватим полум’ям. У храмі хтось завив.

Боязко піднявши голову, вона побачила явну перестановку сил. Тепер хлопці скручували агресивну дівчину, одночасно відпихаючи від неї Зеліну (напевно, справжню), яка норовила вирвати жмут волосся у неприятельки. Як не дивно, вогняними кулями не розкидалися.

– Мала, не тупцюй на порозі, заходь! – привітно покликала богиня. – Разом будемо бити морду цій глайо.

Лін обережно підійшла ближче, не відриваючи очей від фальшивої «Зеліни». І спіткнулася, бо ж подивилася на себе.

– Тримай! – запізніло крикнув Марк.

Але Карі, виявивши, що міцно стискає лікті «принцеси», на мить послабив хватку, за що негайно поплатився. Немислимо вигнувшись, полонянка міцно стукнула його п’ятою в живіт (цілилася вона набагато нижче, але метаморф теж не стояв на місці, намагаючись повернути втрачені позиції).

– Рьяско, чого ти стоїш? Допоможи йому! – вирвав Лін із заціпеніння голос богині.

– Хто це? – запитала вона, не поспішаючи слугувати боксерською грушою для спритної дівиці.

– Як хто? Іскра! Погань така, мого чоловіка вирішила відбити! – обуренню Зеліни не було меж.

Це одкровення стало новиною і для хранителів.

– Ти ж сказала, – зло почав Марк, – ніби вона – клуська магічка! У що ти нас втягнула, крихітко?

– Ти казала, вона готує пастку для принцеси! – підтакував йому Карі.

Руда особливого каяття не відчувала. Байдуже знизавши плечима (мовляв, і чого ви причепилися до таких дрібниць?), вона вийшла назовні. Слідом метнувся гвардієць – чи то продовжувати перепалку, чи то миритися.

Іскра роздратовано висмикнула руку, яку навіщось стискав метаморф, і їдко запитала:

– Ну, хто ще виганятиме мене з мого храму?

Лін, немов не чуючи її, наблизилася до Вогнища. Ось воно! Серце шалено калатало в грудях, передчуваючи нове відкриття. Однак нічого не відбувалося!

– Треба обпектись, – буденно пояснила богиня Вогню. – Що, не терпиться? До завтра почекати не могла? – уїдливості в її голосі вистачило б на десятьох.

Іскра вже змінила вигляд. Тепер у храмі стояла невисока чорнява смуглянка в пишній спідниці кочових племен і червоному шматку тканини, обмотаному навколо грудей. Здавалося, ось-ось вдарить музика і вона затанцює навколо багаття

– До післязавтра. – Лін тицьнула палець у вогонь.

Полум’яний язик потягнувся до руки…

Дівчина засичала, мимоволі почала зализувати обпечене місце.

Вогнище Істини горіло без змін.

– Цікаво, – пробурмотіла Іскра. – Ти жива? – діловито запитала вона, пхаючи свій палець у полум’я.

Вогонь завмер. Можна було детально розглянути кожен його сполох.

– Працює! – задоволено заявила богиня. – А давай тепер ти! – звернулася вона до метаморфа.

Той неохоче, з оглядкою на Лін, простягнув руку.

Полум’я здійнялось до стелі і опало. З Вогнища викотилося тліюче вугілля, над ними заклубочився дим. А посередині піднімався рівний стовп ясного полум’я, від якого «відростали» язики. І все це – синюватого кольору, прикрашене червоною короною…

– Оце так… – ошелешено прошепотіла Іскра.

Лін в розпачі запхала у Вогнище цілу долоню. Безрезультатно. Для вогню її просто не існувало.

– Що ж, вибачте за турботу. – Опустивши голову, дівчина пішла до виходу.

Карі рушив слідом. Він не сказав нічого, і Лін була йому за це вдячна.

Вона не бачила, яким поглядом проводжала їх Іскра. За довгі роки богиня вивчила повадки Вогнища Істини напам’ять і помічала в ньому найменші нюанси. На відміну від неспостережливих відвідувачів, вона примітила, що вогонь відреагував на принцесу дуже своєрідно – він трохи зупинив свої рухи.