Перше Правило Чарівника - Террі Гудкайнд

Мисливці привели Річарда і Келен у притулене до невисокого пагорбу село Племені Тіни. Кури з кудкудаканням розліталися з-під ніг. Село складалася з хатин, споруджених з глиняних цеглин, покритих бурою штукатуркою. Дахи були зроблені з трави. Від дощів дахи починали протікати, так що траву доводилося постійно міняти. Двері були дерев'яними, вікна — без шибок. Подекуди висіли фіранки — захист від негоди.

Будинки стояли широким неправильним кругом. З південного боку в оселях тулилися сім'ї. Хатини ліпилися одна до одної, велика частина мала, щонайменше, одну спільну стіну. Лише зрідка між будинками залишалися вузькі проходи. З північної сторони стояли громадські будівлі. Зі сходу і заходу між обома частинами села були розкидані різні споруди, в основному просто навіси: чотири стовпи з трав'яним дахом. Вони використовувалися як місця для їжі, для виготовлення зброї та горщиків, для приготування їжі. У посуху все село було оповито клубами пилу, що забивався в очі, в ніс і рот, але зараз хатини були вмиті дощем, а тисячі відбитків ніг перетворилися на маленькі калюжки, в яких відбивалися сірі споруди.

Жінки в сукнях з яскравих тканин сиділи під навісами, розтираючи корінь трави, з якої готували хліб — основну їжу Племені Тіни. Від багать, на яких щось готувалося, піднімався солодкуватий дим. Жінкам допомагали молоденькі дівчата з коротко підстриженим волоссям, пригладженим за допомогою грязюки.

Келен ловила на собі їх сором'язливі погляди. По своїх попередніх відвідинах вона знала, що привертає пильну увагу молоденьких дівчат: мандрівниця, яка побувала в дивовижних землях і все побачила!.. Жінка, яку бояться і поважають чоловіки. Матері поблажливо ставилися до того, що дочки забувають про роботу.

З усіх кінців села збіглися діти, щоб поглянути на дивних чужинців, яких привели мисливці Савідліна. Вони юрмилися навколо чужинців, верещачи від збудження, і тупотіли ногами по бруду, забризкуючи мандрівників з голови до ніг. Раніше вони стовпилися б навколо оленів і кабана, але чужинці змусили їх забути про здобич. Мисливці дивилися на них з добродушними посмішками. Малюків ніколи не сварили. Коли вони стануть постарше, їх змусять пройти сувору виучку, навчать наукам Племені Тіни — полюванню, збору трав, призиванню духів, — але поки їм дозволялося залишатися дітьми, які можуть грати досхочу.

Дітлахи пропонували залишки їжі в обмін на розповідь про те, хто такі ці чужаки. Чоловіки, сміючись, відхиляли їх пропозиції. Першими повинні дізнатися новини старійшини. Злегка розчаровані, діти продовжували крутитися поблизу. Це була сама хвилююча подія за все їх коротке життя. Щось, що виходить за рамки буденності, з ледь помітним ароматом небезпеки.

Шестеро старійшин стояли під одним з травяних навісів і чекали, коли Савідлін підведе до них чужинців. На старих були штани з оленячої шкіри. Груди кожного була оголені. На плечі накинуті шкури койотів. Келен знала, що, незважаючи на похмурі обличчя, вони були дружелюбніші, ніж здавалися. Люди Племені Тіни ніколи не посміхалися чужинцям до обміну привітаннями, інакше вони могли втратити душу.

Діти сіли в сторонці, бажаючи подивитися, як мисливці підведуть чужинців до старійшин. Жінки забули про свої справи, молоді люди відклали в сторону недороблену зброю. Всі замовкли, включаючи дітей, які розсілись прямо в калюжі. В Племені Тіни всі справи вирішувалися відкрито, і кожен міг бути при цьому присутнім.

Келен зробила крок до старійшин. Річард стояв праворуч, трохи позаду неї, Савідлін — праворуч від Річарда. Шестеро старійшин оглядали чужинців.

— Сили сповідниці Келен, — промовив найстарший.

— Сили Тоффалару, — відповіла вона.

Старий відважив гості легкий ляпас, швидше злегка плеснувши. За традицією в самому селі люди тільки злегка поплескували один одного. Більш сердечні вітання, як, наприклад, вітання Савідліна, приберігали для випадкових зустрічей на рівнині, за межами села. Такий звичай допомагав зберегти не тільки порядок, але і зуби. Сирин, Калдус, Арбрін, Брегіндерін і Хажанлет по черзі побажали сили та обдарували сповідницю легкими, поплесками по щоці. Келен теж відповіла на привітання слабкими ляпасами. Старійшини повернулись до Річарда. Савідлін зробив крок вперед, тягнучи за собою нового друга. Він гордо продемонстрував старійшинам свою розпухлу губу.

Келен з придихом назвала ім'я Річарда, шанобливо підвищуючи тон в кінці фрази.

— Це поважні люди. Будь ласка, не повибивай їм зуби.

Річард куточком ока подивився на неї і пустотливо посміхнувся.

— Це Шукач, Річард-з-характером, — сказав Савідлін, гордий своїм знайомством. Він нахилився до старших, і багатозначно додав: — Його привела сповідниця Келен. Він той, про кого ви говорили. Той, хто привів дощі. Вона мені так сказала.

Келен почала турбуватися. Вона не розуміла, про що говорив Савідлін. Лиця старійшин зберігали кам'яний вираз, тільки Тоффалар підняв брову і промовив:

— Сили Річарду-з-характером. — Він злегка вдарив Річарда по щоці.

— Сили Тоффалару, — промовив той на своїй мові, почувши своє ім'я, і, не замислюючись, відповів ляпасом.

Келен зітхнула з полегшенням — це був лише легкий ляпас. Савідлін просяяв, знову вказуючи на свою опухлу губу. Нарешті посміхнувся і Тоффалар. Решта по черзі обмінялися привітаннями з Річардом і теж заусміхалися.

А потім вони зробили щось дивне.

Шестеро старійшин і Савідлін опустилися на одне коліно і схилили перед Річардом голови. Келен напружилася.

— Що відбувається? — Тихо запитав Річард, стривожений її реакцією.

— Не знаю, — прошепотіла вона. — Може, це їх спосіб вітати Шукача. Я ніколи не бачила, як вони це роблять.

Чоловіки піднялися, кожен посміхався. Тоффалар підняв руку і махнув жінкам.

— Будь ласка, — сказав він двом мандрівникам, — сядьте з нами. Ми щасливі вітати вас.

Потягнувши за собою Річарда, Келен сіла, схрестивши ноги, на мокрій дерев'яній підлозі, старійшини почекали, поки сядуть гості, і сіли самі, не звертаючи уваги на те, що Річард тримав руку на руків'ї меча. З'явилися жінки. В руках у них були плетені підноси, навантажені круглими коржиками з тави та іншою їжею. Вони піднесли страви спочатку Тоффалару, потім іншим старійшинам. Не спускаючи з Річарда очей і широко посміхаючись, вони тихенько перемовлялися між собою про те, який велетень