Примхлива мрія - Agrafena

Павло зупинив машину і поглянув на мене, очікуючи на мою реакцію.

– Я вже знаю, що зробила моя мама, Анастасія розповіла. Мені дуже шкода, що Вероніка причетна до загибелі твого родича.

– Зате в результаті в мене з'явилася ти, – чоловік ніжно притягнув мене до своїх грудей, закопався носом у моє волосся і простогнав:

– Як же ти пахнеш! Від аромату твоєї шкіри голова йде кругом.

– Ага, – посміхнулася я, – коли вже закінчаться ці дивні сприятливі дні?

– Сприятливі? – мій співрозмовник відсторонився і здивовано глянув на мене.

– Це твоя мама так назвала – найсприятливіші дні для зачаття у перевертнів.

– Не зовсім так. Для перевертнів період спраги або, точніше, статевої охоти – єдині дні, коли самка здатна зачати, і то не факт. Тому чисельність нашого народу неухильно зменшується. Але ці обмеження не для тебе. Ти – дочка вовчиці, що розірвала свій шлюбний зв’язок і людини, що не була її парою. Ти здатна понести дитину будь-якої пори року. Коли забажаєш. І від будь-якого перевертня. А під час спраги можливість завагітніти найбільша.

Приїхали!

Я навіть не помітила, як почала потихеньку відсуватися від чоловіка. У грудях зріла така образа, що в горлі здавило і в очах защипало. Швидко заплющила очі, щоб не дати сльозам пролитися. Притулилася боком до дверцят і коли, незважаючи на перешкоду, спробувала продовжити рух, почула:

– Віка, годі вже повзти, ти скоро двері виставиш і на землю вивалишся.

Я застигла на місці. Значить, ось як справи. Я, дурненька, ніяк не могла зрозуміти, чого їм усім від мене потрібно. А потрібно було, щоб я щороку плодила їм вовченят, ні більше, ні менше. Сама собою я нікому не потрібна. Можливо, тільки Павлові, та й то ще не факт.

Їм, виявляється, потрібно було поповнити клан новими членами, а тут якраз такий вдалий випадок – одному з патрульних парою виявилася напівкровка.

Мій настрій стрімко падав, поки не опинився, як то кажуть, нижче плінтуса. Самооцінка розташувалася десь поряд із настроєм, а надія на щасливе безхмарне майбутнє примостилася поруч із ними.

– Віко...

– Далеко не впаду, – сердито огризнулася, – машина все одно стоїть. Ходімо, бо мене скоро вже шукати почнуть.

Дивно, чому досі ніхто не шукає. Вечір уже давно настав, а Оксана навіть не зателефонувала. Мабуть, тато дзвонив до дому Красіних, і Христина сказала, що я з Рідом.

– Не хвилюйся. Твій батько знає, що ти зі мною. Коли ти заснула, я йому зателефонував.

Я мовчки потяглася до ручки дверцят. Знає, то й знає.

Широка долоня чоловіка лягла мені на руку, не даючи відчинити двері.

– Ти нічого не хочеш спитати?

– Ні, – відрізала холодно. Які можуть бути питання, все і так зрозуміло.

– Ти завжди все хочеш знати, а зараз тобі навіть не цікаво, де і як ми житимемо?

– Ні.

– Віка, не може бути, щоб у тебе не було запитань. Я певен, що їх у тебе повно.

– Ні.

– Подивися на мене.

– Ні.

У відповідь почулося сердите гарчання, і Павло, схопивши мене за плечі, повернув обличчям до себе, потім двома пальцями підчепив мене за підборіддя і підняв голову.

– Жінко, припини!

– Що припинити? – старанно уникаючи пронизливого погляду жовтих очей, байдуже запитала. Злиться, значить... Ну і нехай злиться.

– Не віддаляйся від мене – гаркнув сердито, ривком притягуючи мене до своїх грудей. – На це немає жодної причини!

Та невже?

– Чому ти не сказав мені раніше про цю маленьку особливість мого організму?

– Ти не питала.

– А якби я так і не спитала, сказав би?

– Ні, не сказав би. Все одно, рано чи пізно ти дізналася б про це.

– Чому не сказав би? – тепер уже я гарчала не гірше, ніж Павло.

– Та тому й не казав, що був упевнений у подібній реакції! Люди зовсім інакше ставляться до дітей, ніж перевертні. Для вовків діти – дар богів. А ти точно зараз вирішила, що потрібна нам тільки з однієї причини – як інкубатор на ніжках! Скажи, що помилився!

– Ти помилився! – вигукнула я, що Пашка аж відсахнувся і здивовано подивився на мене. – Я подумала, що потрібна вам як свиноматка, точніше – вовкоматка!

У салоні Тойоти запанувала тиша, ми мовчки свердлили один одного поглядом, а потім Пашка раптом розреготався.

Я тицьнула його кулаком у плече, а він засміявся ще голосніше.

– Вовкоматка... – що він ніяк заспокоїтися не може?

– Може, хоч води дати? – уїдливо прошипіла, знову ткнувши його кулаком у плече. Цього разу сильніше. – Щоб угамувати твою істерику?

– Це в тебе істерика, люба моя, – витираючи сльози від сміху, повідомив перевертень. – А мені просто смішно.

– Рада, що повеселила, – кинула я, все-таки відчиняючи дверцята автомобіля. – Ти йдеш? Чи, може, передумав мене забирати?

– Ех, – перебільшено тяжко зітхнув мій чоловік. – Задерти б тобі сукню та добряче відшльопати за твої витівки. Одне лише стримує: я сам винен у тому, що зараз відбувається. Потрібно було відразу тобі все розповісти, як тільки з’ясувалося, що Веріде не зволила посвятити тебе в таємницю твого походження. Тоді б зараз жодних питань не виникало.

– Так розповідав би, хто тобі не давав?

– Боявся тебе злякати, – сказав він, теж вилазячи з машини. – І батьків попросив нічого тобі не казати. До речі, мама була проти, не гнівайся на неї.

– А на кого мені сердитися? – кинула на Пашку зацькований погляд. – На саму себе, чи що, за те, що ви приготували мені життя типу – плодися і розмножуйся як кролиця?

Чоловік зачинив машину, підійшов до мене та подав ключі. Потім обійняв мене за плечі і, не поспішаючи, повів до будинку.

– Мила, ніхто тебе ні до чого примушувати не буде. Змусити тебе не має права навіть Зейлі, хоч він і Верховний альфа всього нашого клану і має дуже великі повноваження. Тим більше я слово дав, що не заважатиму тобі закінчити навчання. Але якщо ти подаруєш мені, припустимо, двох чи трьох маленьких дівчаток, я буду щасливий. І ще двоє-троє хлопців будуть тобі безмежно вдячні за шанс набути сімейного щастя. Можливо, стати твоїм зятем навіть пощастить комусь із моїх друзів.