Первісна. Дорога на Тір Мінеган - Олег Євгенович Авраменко

„Тиндаяр!“ — приречено подумав Шимас. — „Я в Тиндаярі…“

— Колвине! — гукнув із темряви Евріґ. — Колвине, ти тут?.. — Коротка пауза. — От дурень! Надумав корчити із себе героя…

Щось важке і тверде, певно, носак черевика, вдарило Шимаса в бік, аж ребра затріщали.

— Клятий виродок! З відьмами злигався! От звідки ти знаєш про Ярлаха!

Шимас продовжував мовчати, до болю зціпивши зуби. Вочевидь, Ріана довідалася, що зранку він розпитував слуг та вартових у королівському палаці про вулицю Тричісвятоблагодатну, і щось запідозрила. Вона стежила за ним, а відчувши крізь ненадійний Колвинів захист, як хтось у будинку застосував бойові чари, поквапилася на допомогу. Їй забракло лише кількох секунд, щоб визволити його. А тепер він у Тиндаярі — все одно, що за тисячі миль від неї…

Тиск темної енерґії різко зріс, і на Шимаса накотила хвиля нестерпного жару. Від пекучого болю в кінцівках він скрикнув.

— Я не маю часу тягти тебе до Кованхара, — сказав Евріґ. — Мушу попередити інших, що Колвина схопили. А ти зараз помреш. — У його голосі забриніла хижа лють. — Я таки згаю на тебе кілька хвилин, щоб ти помер не просто так, а в муках. Ти ще будеш при тямі, коли твої руки та ноги підсмажаться, як…

Раптом темряву Тиндаяру розрізало сліпуче сяйво. Насправді воно було не таке вже й сліпуче, радше схоже на світло від звичайного маґічного ліхтаря середньої сили, та після непроглядної пітьми здалося Шимасові нестерпно-яскравим. Він побачив над собою спантеличеного Евріґа аб Ферхара, який від несподіванки припинив насилати темну енерґію. За мить широка вгодована пика чорного чаклуна спотворилася від ґримаси жаху, він несамовито заволав, виставивши вперед свої товсті руки, а якась могутня сила підхопила його й пожбурила вбік. Почулося важке гупання, і крик нараз урвався.

З Шимаса спали маґічні пута. Він обережно ворухнувся — і не зміг стримати стогону. Повернення контролю над тілом лише загострило його біль.

Поблизу почулися швидкі кроки, стало ще світліше, і над ним схилилася Ріана. Її оточував осяйний ореол, який і розвіював пітьму Тиндаяру. Через це на неї боляче було дивитися, однак Шимас не міг відвести очей. Він уперше бачив Відьомську Іскру — до того ж не маґічним, а звичайним зором…

— Хвала Дивові, ви живі! — полегшено мовила Ріана. — А я боялася, що не встигну.

Шимаса огорнули чари, що принесли таку жадану прохолоду і геть прогнали його біль. Він нарешті наважився підняти руки і був неабияк здивований, коли побачив, що вони цілі та неушкоджені. На них не було навіть пухирів від опіків.

— О! Ви так швидко їх вилікували?

— Там не було чого лікувати, — недбало відповіла Ріана. — Темна енерґія не завдала вам серйозної шкоди, лише травмувала нервові закінчення. Схоже, цей чорний хотів помучити вас.

— Ще б пак, — підтвердив Шимас. — Мабуть, на згадку про те, як я мучив його на іспитах.

Він підвівся й поглянув у напрямку, куди відьомські чари відкинули Евріґа. Той непорушно лежав долілиць на землі… Втім, цю поверхню з твердого, як ґраніт, і чорного, мов сажа, ґрунту навряд чи доречно було називати землею — адже Тиндаяр не належав до земного світу, а був частиною Ан Нувіну.

— Мертвий?

— Так. Він загрожував вашому життю, а в таких випадках нас навчають не ризикувати, намагаючись узяти чорного в полон.

— Дякую, леді Ріано, — сказав Шимас. — Без вас я б загинув.

— Це вже точно, — осудливо мовила молода відьма, до якої повернулася її звична зарозумілість. — У вас просто унікальний талант устрявати в халепи. На ваше щастя, ви кепський конспіратор, і я ще вранці дізналася про ваші пошуки. А сестра Айліш попереджала мене, що вам, можливо, відомо про деяких знайомих маґістра аб Конала за межами Кованхара. Чому не розповіли мені? Це що, якийсь збочений прояв чаклунської солідарності?

— Мабуть, так, — не став заперечувати Шимас. — Але ж і ви не були щирі зі мною. Ми мало не щодня згадували про Тиндаяр, а ви жодним словом не обмовилися, що відьми мають сюди доступ.

— Бо ми його не маємо. У Тиндаяр мене привів він. — І Ріана вказала праворуч.

Шимас озирнувся й побачив за кілька кроків від них Колвина аб Девлаха. Чорний стояв непорушно і з бездумним виразом обличчя дивився в пустку перед собою. Здавалося, йому до всього було байдуже.

— Він упокорений, — пояснила Ріана.

Шимас мимоволі здригнувся. На думку більшості чаклунів, чари покори були чи не найогиднішим прийомом з усього відьомського арсеналу. Впокорені люди ставали слухняними маріонетками, втрачали особистість і пам’ять. Водночас вони зберігали загальні уявлення про світ та свої основні навички, тому відьми використовували впокорених чорних для тренування менших сестер. Такі чорні, хоч і володіли темною енерґією, були цілком безпечні, бо мали наказ не завдавати нікому шкоди.

— На жаль, — вела далі Ріана, — це максимум, що можна витиснути з упокореного чорного. Орієнтуватися в Тиндаярі він уже не здатен; таке вміння надто складне для його обмеженого розуму. Так само ризиковано довіритись йому при поверненні на поверхню — залюбки можна потрапити в стіну якоїсь будівлі або в дерево. У часи Мор Деораху відьми намагалися подорожувати Тиндаяром, але без особливих успіхів. Як правило, вони виходили зовсім не там, де хотіли.

— Я нічого про це не чув, — сказав Шимас.

Ріана гмикнула.

— Ми не звикли вихвалятися своїми невдачами.

Із цими словами вона випросталася і спрямувала погляд на Колвина. Шимас також підвівся. Він почував слабкість у всьому тілі від нещодавно пережитого болю, проте ноги тримали його досить упевнено.

— Отже, так, — знов заговорила Ріана. — Перед нашим переміщенням я повернула його точно на північ. Він так і стоїть. На захід від Манхайна є