Чорнильна кров - Корнелія Функе
Він почув голоси і пішов за ними. Ще один коридор униз. Назустріч вийшов чолов'яга, малий і лисий, і пройшов біля нього так близько, що Вогнерукий аж затамував подих. На щастя, охоронець не помітив Вогнерукого, лиш пробурмотів щось про дурних жінок і зник за рогом. Вогнерукий прихилився до вогкої стіни й прислухався. Плакала жінка, інша її заспокоювала. В кінці коридору була камера — темна, заґратована діра, біля якої горів смолоскип. Як пройти крізь ці кляті ґрати? Вогнерукий притиснувся до ґрат. За ними побачив Резу, вона втішала якусь жінку й гладила її по волоссю. Поруч сидів Двопалий і вигравав на маленькій флейті сумну мелодію. Жодна людина своїми десятьма пальцями не могла так добре грати, як він своїми сімома. Решту полонених Вогнерукий не знав, Болотяника тут не було. Куди його відвели? Може, посадили з Чарівновустим?
Вогнерукий запхав палець у полум'я смолоскипа, прошепотів вогняні слова і чекав, поки з кінчика пальця не вискочить вогник. Коли він вперше показав Фаридові, як писати вогнем ім'я на стіні, у хлопця очі мало на лоба не вилізли. А це ж було так легко. Вогнерукий просунув руку крізь ґрати і провів пальцем по шорсткому камені. «Реза», — написав він і побачив, як Двопалий опускає флейту й витріщається на вогненні літери. Реза повернулась. Яка вона сумна! Він мусив прийти раніше. Добре, хоч Меґі її такою не бачить.
Реза встала, зробила крок до свого імені й зупинилася. Вогнерукий провів пальцем вогняну стрілку, яка вказувала на нього. Реза підійшла до ґрат і недовірливо вп'ялася очима в порожнечу поперед себе.
— На жаль, — прошепотів він, — мого обличчя ти сьогодні не побачиш. Воно все в рубцях, як і раніше.
— Вогнерукий? — Реза простягнула руку крізь ґрати. Він схопив невидимими пальцями її руку. Вона розмовляє! Чорний Принц казав йому, що вона знову розмовляє, та він не повірив.
— Який гарний голос! — прошепотів він. — Я завжди уявляв його таким. Коли ти почала розмовляти?
— Коли Мортола вистрілила в Мо.
Двопалий витріщався в їхній бік. Навіть жінка, яку втішала Реза, повернулась до них. Поки вона нічого не казала…
— Як твої справи? — прошепотів Вогнерукий.
— Скажи спершу, як справи в Меґі?
— Добре. Без сумніву, краще, ніж у тебе. Вона і Феноліо намагаються змінити хід історії на краще.
Реза однією рукою обхопила ґрати, другою — його руку.
— Де вона зараз?
— Думаю, з батьком. — Вогнерукий побачив страх у її обличчі. — Так, я знаю, він сидить у вежі, але вона так захотіла. Це все частина плану, який придумав Феноліо.
— Як справи в Мо?
Ревнощі ще дошкуляли. Серце така нерозумна річ.
— Кажуть, йому краще, а завдяки Меґі його поки що не вішатимуть, отже, не сумуй. Твоя донька і Феноліо придумали щось дуже розумне, щоб його врятувати. Його, і тебе, і решту полонених…
Наближалися кроки. Вогнерукий відпустив Резину руку й відступив. Кроки затихли.
— Ти ще тут? — Її очі обмацували темряву.
— Так. — Він узяв її пальці в долоню. — Останнім часом ми бачимося виключно в темницях! Скільки часу треба твоєму чоловікові, щоб зробити книжку?
— Книжку?
— Так. Це божевільна оповідка, але її написав Феноліо, і твоя донька її прочитала, тому, схоже, вона справдиться.
Реза просунула руку крізь ґрати і водила рукою в темряві, поки не натрапила на його обличчя.
— Ти таки невидимий! Як тобі вдається?
Вона цікавилася всім, чого ще не знала, немов маленька дівчинка. Вогнерукий завжди це в ній любив.
— Всього-на-всього старий феїн фокус! — Її пальці провели по рубцях на його щоці.
«Чому ти не можеш їй допомогти, Вогнерукий? Вона ще збожеволіє тут унизу! Якщо вбити вартового? Але там ще сходи, безкінечні сходи, а потім замок, велике подвір'я і лиса вершина пагорба — жодного місця, де б сховатися, жодного дерева, щоб її сховати. Лише каміння і солдати».
— А що з твоєю дружиною? — В неї гарний голос. — Ти її знайшов?
— Так.
— Що ти їй розповів?
— Про що?
— Про час, коли тебе не було.
— Нічого.
— Мо я розповіла все.
— Чарівновустий може зрозуміти, що ти йому розповіла, але Роксана мені навряд чи повірить, хіба ні?
— Певне, що не повірить.
На мить вона опустила голову, наче згадала час, про який він не міг розповісти.
— Принц казав, що в тебе є донька, — прошепотіла вона. — Чому ти про неї ніколи не розповідав?
— У мене було дві доньки. — Вогнерукий здригнувся, коли в одній з камер хтось скрикнув. — Старша такого ж віку, що й Меґі, але вона про мене не дуже доброї думки. Вона хоче, щоб я їй пояснив, де був усі ці десять років. Можливо, ти знаєш гарну історію, яку я можу їй розповісти?
— А що з другою?
— Вона померла.
Реза замовкла і стиснула його руку.
— Мені шкода.
— Мені теж.
— Три, можливо, чотири тижні! — прошепотіла Реза. — Залежить, наскільки товста книжка.
— Добре, це не так страшно. — Вогнерукий просунув руку крізь ґрати і провів по Резиному волоссю. — Кілька тижнів — нічого проти років у Каприкорновому будинку, Резо! Думай про це щоразу, коли здаватиметься, що краще розбити голову об ґрати, ніж сидіти тут. Обіцяй мені.
Вона кивнула.
— Скажи Меґі, що в мене все гаразд! — прошепотіла вона. — І скажи також Мо, добре? Ти ж з ним розмовлятимеш, правда?
— Звичайно! — збрехав Вогнерукий. Яка шкода від того, що він їй це пообіцяє? Що ще він може зробити, щоб їй допомогти?
Жінка знову почала плакати. Її плач відбивався від укритих грибком стін, голоснішав.
— Чорт забирай. Ану, тихо там! — Наглядач підійшов до камери.
Вогнерукий притиснувся до стіни. Товстун, людина-опецьок. Вогнерукий затамував подих, коли той зупинився просто перед ним.
— Годі ревти! — Реза намагалася заспокоїти жінку, коли наглядач ударив палицею по ґратах.
Вогнерукий не знаходив жодного кутка, куди можна було б втиснутися. Заплакана жінка сховала обличчя в Резиній спідниці. Наглядач обернувся, хрюкнув і почвалав геть. Перш ніж знову підійти до ґрат, Вогнерукий почекав, поки наглядачеві кроки стихнуть. Реза стала на коліна біля жінки, та все ще притискала своє обличчя до її сукні, і
