Каравал - Стефані Гарбер

— Оце б знадобилось, — пробурмотіла Скарлет.

Далі розташовувалася крамничка майстра лагодження понівеченої уяви, принаймні так було написано на вивісці. Згідно з наклейками, у пляшках містилися сни, кошмари і галюцинації при ясному розумі — саме те, що зараз відчувала Скарлет. Тим часом її темне волосся обростало бурульками.

Джуліан чортихнувся. Дим звивався всього лишень за кілька рядів, за крамницею, що скидалася на капелюх. Тепер дим утворював світило, посеред якого розміщувалася зоря, всередині якої була сльоза — символ Каравалу. Але холод скував кожну кісточку Скарлет, вона змерзла так, що кригою вкрилися навіть її повіки.

— Чекай, може, сюди? — тремтячою рукою, Скарлет показала Джуліанові на крамницю «Касебіанові годинники». Спочатку вона подумала, що то виблискує мідь армованого скла, але за склом, за громадою маятників та важелів і блискучих дерев’яних шафок палахкотів камін. «Завжди відчинено» — закликала табличка.

Всередині задубілу парочку оглушив хор зозуль, клацання секундних стрілок та деренчання будильників.

Від раптового тепла кінцівки Скарлет аж занили, гаряче повітря обпікало легені.

— Агов? — скрипнули її обмерзлі голосові зв’язки.

Тік-так

Так-тік

Одізвались лишень механізми та коліщатка.

Приміщення було круглим, як циферблат годинника. Підлогу вкривала мозаїка з різноманітними цифрами. Кожен клаптик поверхні приміщення був завішений усіма можливими видами годинників. Стрілки деяких навіть обертались назад, в інших видно було коліщатка й важелі. Далі на стіні кілька годинників рухались, як частини головоломки, які збирались докупи із наближенням певної години. На великому скляному ящику з замком, що стояв посеред кімнати, було написано, що кишеньковий годинник всередині здатен відмотати час назад. Можливо, за інших обставин Скарлет це зацікавило б, але тієї миті їй хотілося лишень якомога швидше дістатися до благословенного тепла, яким дихав камін.

Вона б охоче розтанула калюжею перед ним.

Джуліан відсунув камінну решітку й поворушив коцюбою палаючі поліна.

— Нам треба зняти одяг.

— Я... — Скарлет затнулася, коли Джуліан підійшов до величезного палісандрового годинника з маятником. Біля нього стояли дві пари взуття, а обабіч на двох вішаках висів одяг.

— Таке враження, що хтось за тобою шпигує, — до Джуліана повернувся глузливий смішок.

Скарлет пропустила повз вуха його слова і підійшла ближче. Поруч з одягом, на позолоченому столику з місячним годинником стояла чудернацької форми ваза з червоними трояндами, а біля неї — таця з інжирним хлібом, чаєм з корицею та запискою.

Повідомлення було написане на такому ж папері з позолоченими краєчками, що й лист, котрий надійшов до Трісди. Скарлет кортіло довідатися, чи Легенда так старався для кожного, хто завітав на острів. Важко повірити, що вона виняткова, вочевидь, магістр Каравалу надсилав персональні вітання та червоні троянди усім гостям.

Джуліан кашлянув:

— Нічого, якщо я? — моряк прослизнув повз Скарлет, відкусив шматок хліба і зняв призначений для нього одяг. Потім почав розстібати пасок, на якому трималися штани. — Ти спостерігатимеш, як я роздягаюсь? Власне, я не заперечую.

Засоромлена, Скарлет миттю відвернулась. Він не мав і крихти пристойності.

Їй також потрібно було одягнутись, проте у приміщенні не було жодного закутка, щоб сховатись. За час їхнього перебування кімната не могла зменшитись у розмірах, але тільки зараз Скарлет помітила, якою ж крихітною та була насправді. Від дівчини до вхідних дверей було не більше десяти футів.

— Якщо обернешся спиною, ми обоє спокійно перевдягнемося.

— Ми можемо переодягтися не відвертаючись одне від одного, — гиготнув Джуліан.

— Не дочекаєшся! — відрубала Скарлет.

Моряк захихотів собі під ніс, але коли Скарлет підвела голову, він стояв до неї спиною. Вона намагалась не витріщатись, але кожний сантиметр його тіла був вкритий м’язами. Та не лишень це привернуло її увагу: між лопатки впивався товстий шрам. Ще два розсікали спину нижче, ніби його кілька разів штрикнули ножем.

Скарлет вхопила повітря, почуваючись винною. Не треба було дивитись. Поспіхом ухопила свій одяг і зосередилась на вбранні. Намагалась не додумувати, що могло з ним трапитись. Сама не хотіла, аби хтось побачив її шрами.

Зазвичай батько лишав тільки синці. Роками вона вдягалася сама без допомоги покоївки, аби ніхто їх не бачив. Можливо, зараз їй би знадобилась така допомога, але сукня, котру приготував для неї Легенда, не потребувала сторонніх рук. Вона була досить простою і зовсім не виправдовувала сподівань дівчини. Цілковита протилежність фантазіям про вбрання з Каравалу: без корсету, ліф — непривабливого бежевого відтінку, прямий крій без нижніх спідниць і турнюра.

— Тепер можна повернутись? — запитав Джуліан. — Не те щоб я того раніше не бачив.

Одразу пригадалось, як він міцно тримав її талію, поки розрізав корсет, змусивши тремтіти кожну клітинку від грудей до стегон.

— Дякую, що нагадав.

— Я не про тебе. Я навіть не роздивлявся тво...

— От і добре. Але повернутись можеш, — мовила Скарлет. — Я застібаю черевики.

Коли Скарлет підвела очі, Джуліан стояв перед нею у всій красі — Легенда явно не пошкодував для нього вбрання.

Скарлет обвела поглядом краватку кольору морської глибини і приталений бордовий жилет, в який вона вправлялась. Фрак насиченого синього кольору вдало підкреслював сильні плечі та вузьку талію. Єдина річ, що зосталась на ньому від моряка — пасок з ножем, що висів на стегнах вдало зшитих штанів.

— Ти виглядаєш... інакше, — мовила Скарлет. — Тепер ти не скидаєшся на того, хто щойно виліз з бійки.

Джуліан навіть випростався, ніби отримав од неї похвалу. І Скарлет не була впевнена, що не зробила цього. Як чоловік, котрий регулярно викликав у неї лють, міг так бездоганно виглядати? Та попри чудове вбрання, джентльменом його ще важко було назвати. І справа не лише у неголеному обличчі чи нерівних хвилях каштанового волосся. Щось було у ньому дике, і стримати його не могло жодне вбрання Легенди. Гострі риси обличчя, пронизливий погляд карих очей — цього не сховаєш під краваткою чи... кишеньковим годинником?

— Ти його поцупив? — запитала Скарлет.

— Позичив, — уточнив Джуліан, намотуючи ланцюжок на палець. — Так само, як і ти цей одяг, — він оглянув її, схвально кивнувши. —