Танок драконів - Джордж Мартін

— У Вестеросі ви будете блудною дитиною, яка повертається, щоб потішити батькове серце. Народ вітатиме вас щоразу, як ви проїжджатимете мимо, й усі добрі люди вас любитимуть.

— Вестерос далеко.

— Сидіння тут ніколи не наблизить вас до нього. Що швидше ви звідси поїдете...

— Я знаю. Знаю,— сказала Дані. Вона не знала, як йому пояснити, щоб він зрозумів. Їй хочеться у Вестерос не менше за нього, та спершу вона має зцілити Мірін.— Дев’яносто днів — це довгий строк. Гіздар може не впоратися. І навіть якщо так станеться, це дасть мені трохи часу, щоб укласти союзи, зміцнити захист...

— А якщо він упорається? Що ваша світлість зробить тоді?

— Виконає свій обов’язок,— сказала Дані, відчуваючи, як це слово холодить їй язик.— Ви бачили, як одружувався мій брат Рейгар. Скажіть: він робив це з кохання чи з обов’язку?

Старий лицар повагався.

— Князівна Елія була гарною жінкою, ваша світлосте. Доброю і розумною, з лагідним серцем і з почуттям гумору. Я знаю, що королевич дуже до неї прихилився.

«Прихилився,— подумала Дані. У цьому слові — вся різниця.— Я теж можу з часом прихилитися до Гіздара зо Лорака. Мабуть».

— Я також бачив,— провадив сер Баристан,— як одружувалися ваші батьки. Даруйте, але між ними не було приязні, й королівство дорого за це заплатило, королево.

— Навіщо вони побралися, якщо не кохали одне одного?

— Так наказав ваш дідусь. Полісунка провістила йому, що з їхньої лінії народиться королевич обіцяний.

— Полісунка? — вражено перепитала Дані.

— Вона з’явилася при дворі разом із Дженні Старомурською. Химерна коротунка. Карлиця, казали люди, однак леді Дженні її любила й завжди запевняла, що ця жінка — з дітей пралісу.

— Що з нею сталося?

— Літній Палац.

Ця назва була як вирок. Дані зітхнула.

— Можете йти. Я дуже втомилася.

— Як накажете,— уклонився сер Баристан і рушив геть. Однак біля дверей він зупинився.— Перепрошую. На вашу світлість чекає відвідувач. Сказати йому, щоб приходив завтра?

— Хто це?

— Нагарне. У місто повернулися штормокруки.

Дааріо. У Дані в грудях затріпотіло серце.

— Давно він... коли він... — вона не могла здобутися на слово.

Але сер Баристан, схоже, її зрозумів.

— Він прибув, коли ваша світлість вечеряла зі жрицею. Я знав: ви не захочете, щоб вас турбували. Капітанові новини почекають і до завтра.

— Ні,— сказала Дані. «Як зможу я заснути, знаючи, що мій капітан так близько?» — Негайно пришліть його до мене, І... ви мені сьогодні вже не знадобитеся. З Дааріо я буду в безпеці. А, і пришліть до мене Іррі та Джикі, будь ласка. І Місанді.

«Мені треба перевдягнутися, причепуритися».

Так вона і сказала служницям, щойно вони зайшли.

— Що хоче вдягнути ваша світлість? — поцікавилася Місанді.

«Зоряне світло і морську піну,— подумала Дані,— тонесеньку шовкову сукню, яка лишає ліве персо оголеним на втіху Дааріо. А, і квіти в коси». Коли вони тільки познайомилися, капітан щодня приносив їй квіти — всю дорогу від Юнкая до Міріна.

— Принеси сіру лляну сукню з перлами на ліфі. А, і мою білу лев’ячу шкуру.

Вона завжди почувалася затишніше в лев’ячій шкурі Дрого.

Капітана Данерис прийняла на терасі, сидячи на різьбленій кам’яній лавці під грушкою. У небі над містом плив місяць з почтом з тисячі зірок. Дааріо Нагарне, заходячи, тримався гоголем. «Він примудряється не тільки ходити, а й стояти гоголем». Капітан був одягнений у смугасті панталони, заправлені у високі чоботи з фіолетової шкіри, в білу шовкову сорочку й у безрукавку з золотих кілець. Розтроєна борідка теж була фіолетова, пишні вуса — золоті, а волосся — суміш цих двох кольорів. На одному боці він мав стилет, а на другому — дотрацький арах.

— Ясна королево,— привітався він,— за мою відсутність ви стали ще прекраснішою. Як це можливо?

Королева звикла до компліментів, та чомусь із вуст Дааріо такі слова значили більше, ніж з вуст Резнака, Заро чи Гіздара.

— Капітане! Кажуть, ви добре послужили нам у Лазарі.

«Я так за вами скучила!»

— Ваш капітан живе заради того, щоб служити своїй жорстокій королеві.

— Жорстокій?

У його очах замерехтіло місячне світло.

— Він випередив усіх своїх побратимів, щоб тільки швидше побачити її обличчя, а його лишили чекати, поки вона їсть ягня з інжиром з якоюсь висушеною старою.

«Мені не сказали, що ви тут,— подумала Дані,— а то я могла б утнути дурницю й послати по вас негайно».

— Ми вечеряли з зеленою грацією,— сказала Дані, вирішивши, що про Гіздара ліпше не згадувати.— Я нагально потребувала її мудрої поради.

— І я дечого нагально потребую: Данерис.

— Сказати, щоб принесли їсти? Ви, певно, зголодніли.

— Я не їв два дні, але найкращий бенкет для моїх очей — ваша краса.

— Моя краса вас не нагодує,— сказала Дані, зриваючи грушку і кидаючи йому.— З’їжте.

— Як накаже королева.

Він, поблискуючи золотим зубом, відкусив від грушки. У фіолетову бороду побіг сік.

Дівчині до болю кортіло його поцілувати, «Він цілуватиме твердо і жорстоко,— сказала вона собі,— і йому буде байдуже, якщо я зойкну чи накажу йому зупинитися». Однак королева в ній знала, що це божевілля.

— Розкажіть про подорож.

Він безтурботно знизав плечима.

— Щоб перекрити Хизайський перевал, юнкайці послали найманців. Вони звуться довгосписи. Ми їх атакували поночі й запроторили кількох у пекло. У Лазарі я зарубав двох своїх сержантів за те, що змовлялися украсти подарунок для ягнят, який королева довірила мені: коштовне каміння і золотий таріль. А загалом усе пройшло, як я і передбачав.

— Скільки людей ви втратили в бою?

— Дев’ять,— сказав Дааріо,— але з дюжину довгосписів вирішило, що краще стати штормокруками, ніж трупами, тож у нас навіть троє додалося. Я їм сказав, що вони довше проживуть, якщо воюватимуть на боці драконів, а не проти них, і їх переконала мудрість моїх слів.

Дані стривожилася.

— Може, це юнкайські шпигуни.

— Занадто дурні, щоб бути шпигунами. Ви їх не знаєте.

— І ви не знаєте. Ви їм довіряєте?

— Я довіряю всім. На один плювок,— він виплюнув зернятко, посміхаючись на підозри Дані.— Принести вам їхні голови? Принесу, якщо накажете. Один з них