Бенкет круків - Джордж Мартін

Князь Доран досі вдавав, що брат у лорда Айронвуда, але Гаринова мати бачила його в Дощаниці, перевдягнутого купцем. В одного з його компаньйонів була амбліопія, точно як у Клетуса Айронвуда, хтивого сина лорда Андерса. З ними подорожував і мейстер, який добре знав мови. «Брат не такий розумний, яким себе вважає. Розумний поплив би зі Старгорода, навіть якщо звідти дорога довша. У Старгороді його, може, ніхто б не впізнав». У Дощаниці в Аріанни були друзі серед сиріт, і дехто з них зацікавився, чому це княжич і лордійчук мандрують під вигаданими іменами, ще й пливуть за вузьке море. Один з тих сиріт якось поночі заліз у вікно, подлубався в замку на Квентиновій скриньці — і знайшов усередині сувої.

Аріанна все б віддала, якби хтось їй підтвердив, що ця таємна мандрівка за вузьке море — ідея самого Квентина й нікого більше... але на пергаменті в скриньці стояли печатки Дорну — протяте списом сонце. Гаринів кузен не наважився зламати печатки, щоб прочитати сувої, однак...

— Князівно!

Позаду неї стояв сер Ґерольд Дейн — наполовину осяяний зоряним світлом, а наполовину в тіні.

— Як сходили? — грайливо поцікавилася Аріанна.

— Пісок мені тільки подякував,— Дейн поставив ногу на голову статуї, яка колись була, певно, Дівою — поки пісок не стер риси її обличчя.— Поки я там стояв, зайнятий справою, мені спало на думку, що цей ваш план може не принести вам того, чого ви прагнете.

— А чого я прагну, сер?

— Звільнення ваших гадюк. Помсти за Оберина й Елію. Правильної я пісні співаю? Ви хочете скуштувати лев'ячої крові.

«А ще отримати те, що належить мені по праву. Я хочу Сонцеспис і батьків престол. Я хочу Дорн».

— Я хочу справедливості.

— Називайте як заманеться. Коронувати маленьку Ланістерівну безглуздо. Вона ніколи не посяде Залізного трону. І своєї війни ви теж не отримаєте. Лева не так легко роздрочити... Ось як починаються війни,— сер Герольд витягнув меча. Той зблиснув у зоряному світлі, гострий як олжа.— Не золотою короною, а сталевим клинком.

«Я не дітовбивця».

— Сховайте. Мірселла під моїм захистом. І сер Арис не дозволить скривдити його дорогоцінну королівну, ви це добре знаєте.

— Ні, міледі. Добре я знаю тільки те, що Дейни вбивають Окгартів уже кілька тисяч років поспіль.

Від такої зарозумілості в неї аж подих перехопило.

— Здається мені, що Окгарти вбивають Дейнів так само довго.

— Всі ми дотримуємося родинних традицій,— Темнозір сховав меча в піхви.— Місяць уже вийшов, і я вже бачу вашого взірцевого лицаря.

Гострі в нього очі! Вершник на високому сірому ступакові й справді виявився сером Арисом, який мчав через пустелю в хоробро розмаяному білому плащі. Позаду нього в дамському сідлі сиділа Мірселла, горнучись у плащ із каптуром, який ховав від очей її золоті кучері.

Коли сер Арис допоміг їй злізти з коня, Дрі опустився перед нею на одне коліно.

— Ваша світлосте.

— Моя сюзеренко,— поряд з ним стала навколішки Ластата Сильва.

— Королево, я ваш,— Гарин опустився на обидва коліна.

Збентежена Мірселла вчепилася в руку Ариса Окгарта.

— Чому вони кличуть мене «світлістю»? — запитала вона жалібно.— Пане Арисе, що це за місце і хто ці люди?

«Невже він їй нічого не сказав?» У вирі шовків Аріанна ступила вперед, усміхаючись, щоб заспокоїти дитину.

— Це мої справжні й віддані друзі, ваша світлосте... і ваші майбутні друзі також.

— Князівно Аріанно? — дівчинка обхопила її руками.— Чому вони кличуть мене королевою? Щось трапилося з Томеном?

— Він зв'язався з лихими людьми, ваша світлосте,— мовила Аріанна,— і, боюся, вони намовляють його украсти ваш трон.

— Мій трон? Тобто Залізний трон? — дівчинка збентежилася ще більше.— Він його не крав, Томен же...

— ...молодший за тебе, авжеж?

— Я старша на рік.

— А це означає, що Залізний трон по праву належить тобі,— сказала Аріанна.— Твій брат ще маленький хлопчик, не варто його звинувачувати. В нього погані радники... але в тебе є друзі. Матиму за честь представити їх тобі,— вона потягнула дівчинку за руку.— Ваша світлосте, познайомтеся з сером Андрі Далтом, спадкоємцем Лимонарію.

— Друзі кличуть мене Дрі,— мовив той,— і я вважатиму за велику честь, якщо ваша світлість звертатиметься до мене так само.

Попри його відкрите обличчя й щиру усмішку, Мірселла сторожко роздивлялася Дрі.

— Поки не познайомлюся з вами ближче, я звертатимуся до вас «сер».

— Як зволить ваша світлість, я до ваших послуг.

Сильва покашляла, й Аріанна мовила:

— Дозвольте представити вам леді Сильву Сантагар, королево. Мою любу Ластату Сильву.

— Чому ви так її називаєте? — поцікавилася Мірселла.

— За ластовиння, ваша світлосте,— пояснила Сильва,— хоча всі запевняють, це через те, що я з Ластолісу.

Наступний був Гарин — довготелесий, смаглявий і довгоносий парубок з нефритовим кульчиком у вусі.

— Ось мій голубчик Гарин-сирота, завжди смішить мене,— сказала Аріанна.— Мати його була моєю мамкою.

— Вона померла? Прийміть мої співчуття,— мовила Мірселла.

— Вона не померла, люба королево,— Гарин зблиснув вставним золотим зубом, за який заплатила Аріанна після того, як зламала йому зуба справжнього.— Я належу до зеленокровицьких сиріт, ось що мала на увазі міледі.

У Мірселли ще буде час дізнатися історію сиріт під час мандрівки вгору по ріці. Аріанна підвела її до останнього з присутніх.

— Останній наш друг, проте перший сміливець — сер Герольд Дейн, лицар Зорепадський.

— Був Артур Дейн,— мовила Мірселла.— Лицар королівської варти за часів божевільного короля Ейриса.

— Ранковий Меч. Він загинув.

— То тепер ви — Ранковий Меч?

— Ні. Мене всі кличуть Темнозір, бо я нічний.

Аріанна забрала дитину.

— Ти, мабуть, голодна. У нас тут фініки, сир, оливки й лимонад. Але не їж і не пий багато. Трохи відпочинемо — і в дорогу. Тут, у пустелі, подорожувати краще поночі, поки не зійшло сонце. Так коні менше втомлюються.

— І вершники теж,— докинула Ластата Сильва.— Ходімо, ваша світлосте, зігрієтеся. Матиму за честь обслуговувати вас.

Поки вона вела королівну до вогню, Аріанна побачила, що позаду неї стоїть сер Герольд.

— Історія мого дому почалася десять тисяч років тому, на зорі віків,— поскаржився він.— Чому ж з усіх Дейнів пам'ятають тільки мого кузена?

— Він був великим лицарем,— втрутився сер Арис Окгарт.

— Він мав великого меча,— сказав