Чорнильна кров - Корнелія Функе

— Добра робота, — сказав Вогнерукий, коли хлопець гордо оглядав попіл на руках. — Гарненько розітри його по грудях, ногах, обличчю.

— Навіщо?

— Бо він зробить нас невидимими, — відповів Вогнерукий, розтираючи попіл по обличчю, — невидимими до сходу сонця.

Невидимі, як вітер

— Прошу вибачити, ваша кривавосте, ясновельможний пане Бароне! — заговорив він улесливим голосом. — Моя помилочка, моя помилочка!.. Я вас не бачу, звичайно ж, ні, ви невидимі! Даруйте старенькому Півзові цей маленький жартик, прошу пана!

Джоан Роулінґ. Гаррі Поттер і філософський камінь[10]

Бути невидимим — дивне відчуття. Фарид відчував себе всесильним і втраченим одночасно. Наче він ніде й усюди. Найгірше було, що він не бачив Вогнерукого. Він міг покластися лише на свій слух.

— Вогнерукий, — шепотів він постійно, коли йшов за ним крізь ніч.

І кожного разу чув у відповідь тихе:

— Я тут, просто перед тобою.

Солдати йшли кепською, майже зарослою дорогою, що широко обмотувала пагорб. Вогнерукий же йшов угору по схилах, занадто крутих для коня, до того ж під лицарем в обладунках. Фарид намагався не думати про ногу Вогнерукого, а той час від часу лаявся і зупинявся перепочити, невидимий посеред ночі.

Замок виявився таки далі, аніж видавалося з узбережжя. Але нарешті його височезні, аж до неба, мури здійнялися просто перед ними. Омбрійський замок порівняно з ним — іграшка. Здавалося, в Сутінковому замку кожен камінь витесано з думкою про війну. Коли Фарид ішов услід за важким диханням Вогнерукого, з жахом уявив, як воно: дряпатися вгору крутим схилом, коли з горішніх зубців ллється гаряча смола і в тебе стріляють з арбалета.

Коли вони дійшли до брами, до ранку лишалося чимало часу. Ще кілька дорогоцінних годин вони будуть невидимі. Але браму зачинено. Фарид відчув, як на очі накочуються сльози розчарування.

— Зачинено! — пробурмотів він. — Їх уже привезли! Що тепер?

Кожен подих завдавав йому болю, так швидко вони бігли. Яка користь із того, що вони прозорі, як скло, і невидимі, мов вітер?

Він відчув тіло Вогнерукого, таке тепле у вітряну ніч.

— Звичайно, зачинено! — прошепотів його голос. — А ти думав, ми наздоженемо їх? Нам би не вдалося, навіть якби я не шкутильгав, як стара шкапа! Однак побачиш, цієї ночі вони ще раз відчинять браму. Хай навіть для котрогось свого шпигуна.

— Може, спробувати перелізти? — Фарид подивився вгору на блідо-сірі мури. Між зубцями виднілися озброєні списами вартові.

— Перелізти? Схоже, ти закохався по самі вуха. Бачиш, які гладкі й високі мури? Забудь, ми чекаємо.

Попереду здіймалися шість шибениць. На чотирьох з них висіли мерці. Фаридові трохи полегшало, що вночі вони виглядали, як лантухи зі старим одягом.

— Чорт забирай! — почув він бурмотіння Вогнерукого. — Чому від феїного трунку не пропадає страх, лише тіло?

Подув прохолодний вітер, Фарид саме дихав на невидимі пальці, щоб хоч якось їх зігріти. І раптом крізь ніч долинув цокіт копит.

— Ну от! — прошепотів Вогнерукий. — Здається, нам хоч раз пощастило! Пам'ятай, хай там що, перед сходом сонця мусимо зникнути. Зі сходом сонця ми знову станемо видимі, і, схоже, швидше, ніж устигнемо викликати вогонь.

Цокіт копит наростав, з темряви виринув лицар у червоному й чорному.

— Ти поглянь! Це ж Ворон! — прошепотів Вогнерукий.

— Гайда! — процідив Вогнерукий, коли брама зі скреготом розчинилася.

Вони йшли так близько до Ворона, що Фарид міг торкнутися конячого хвоста.

«Зрадник! — подумав він. — Брудний зрадник».

Фарид залюбки стягнув би його з сідла, приклав би ножа до шиї і запитав, яку новину він привіз у Сутінковий замок. Та Вогнерукий проштовхнув хлопця крізь браму. Ворон попрямував до стаєнь. Замок кишів панцерними.

— Слухай! — прошепотів Вогнерукий і потяг Фарида під брамову арку. — Цей замок великий, як місто, і заплутаний, як лабіринт. Познач шлях попелом, я не хочу тебе шукати, коли ти заблукаєш, мов дитина в лісі.

— Але як бути з Вороном? Це ж він викрив таємний табір?

— Забудь про нього. Думай про Меґі.

— Але ж його взяли в полон! — Солдати промарширували повз них. Фарид перелякано відсахнувся, він усе ще не призвичаївся до того, що невидимий.

— Найстаріше у світі прикриття для зрадників. Де найнадійніше сховати шпигуна? Поміж жертв. Можливо, Свистун розповів, який з нього чудовий вогнедув, і от вони найкращі товариші. У Ворона на друзів завжди був дивний смак. Та годі теревенити, ми ще матимемо час для цього, як сонце злизуватиме з нас невидимість.

Фарид мимоволі поглянув на небо. Довкола стояла глупа ніч, здавалося, навіть місяць загубився в темряві.

— Змієве кубло! — прошепотів він і відчув, як невидима рука Вогнерукого потягла його за собою.

Змієголов

Думки про смерть

Зібралися над моїм щастям

Як темні хмари

Над срібним серпанком місяця

Стерлінг А. Браун. Думки про смерть

Змієголов вечеряв, коли Рудий Лис привів до нього Меґі. Саме так, як вона прочитала. Зала, в якій він вечеряв, була така розкішна, що проти неї тронна зала Тлустого князя видавалася сільською хатиною. Кам'яні плити, по яких Рудий Лис тягнув Меґі до пана, були всипані білими пелюстками троянд. Море свічок палахкотіло у світильниках, схожих на звірячу лапу, а колони були вкриті сріблястою лускою, що від свічок вигравала, мов зміїна шкіра. Незліченні прислужники пропливали між цими лускатими колонами, беззвучно, опустивши голови. Служниці чекали, покірно вишикувані, на помах руки свого пана. Усі вони виглядали стомлено, дехто непомітно сперся на прикрашені килимами стіни.

Біля Змієголова, на столі, накритому для сотні гостей, сиділа жінка. Обличчя вона мала дитяче й бліде, мов у порцелянової ляльки. Змієголов їв захланно, наче разом з їжею міг проковтнути власний страх. Його дружина ні до чого не торкалася. Меґі здалося, що від того, як обпирається її чоловік, жінку нудило. Вона весь час водила заперстеними пальцями по округлому животу. Дивно, але вагітність робила з неї ще більшу дитину, з вузьким широким ротом і холодними очима.

За Змієголовом — нога на ослінчику, лютня на стегні — стояв Свистун зі срібним носом і, мляво перебираючи струни, тихо наспівував. Аж раптом серце Меґі тріпонулося: в кінці столу, посміхаючись, сиділа Мортола. Біля неї сидів чоловік, який на вітряку поранив Вогнерукого. Руки його були забинтовані, над чолом бовваніла випалена вогнем просіка. Басті дісталося ще більше, Меґі аж заледве його впізнала. Бастине обличчя почервоніло й набрякло. Він знову втік від смерті. Можливо, його амулети таки на щось здатні…

Рудий Лис, вбраний