Перше Правило Чарівника - Террі Гудкайнд
— О Магістр, ти перевершив найсміливіші очікування твого батька.
Рал злегка посміхнувся, кинув погляд через лозу і продовжив:
— Під час моїх занять я виявив, де прихована Книга Зниклих Тіней. Це було в Серединних Землях, по той бік кордону. Тоді я ще не міг вільно пересуватися по підземному світу, а тому не міг і забрати Книгу. Тоді я послав туди звіра, щоб той охороняв Книгу до тих пір, поки я сам за нею не прийду.
Рал встав і відвернувся, обличчя його потемніло від гніву.
— Перш ніж я встиг дістати книгу, дехто на ім'я Джордж Сайфер вбив звіра і викрав Книгу. Мою Книгу. В якості трофея він забрав із собою ікло звіра. Що було дуже нерозумно, адже це я послав туди звіра. Послав за допомогою магії. Моєї магії. — Він підняв брову. — А свою магію я завжди можу відшукати.
Рал лизнув кінчики пальців і поплескав себе по губах, відчужено дивлячись в сторону.
— Коли я ввів у гру шкатулки Одена, я вирушив за Книгою. Тоді-то я і дізнався, що Книгу вкрали. Щоб відшукати викрадача, потрібен був час. Я все ж знайшов його. На жаль, Книга вже була не у нього. Він не захотів сказати мені, де Книга. — Рал посміхнувся Демміні. — Я змусив його заплатити за це. — Демміні посміхнувся у відповідь. — Але я дізнався, що він передав ікло синові.
— Так ось звідки ти знаєш, що Книга у хлопчиська Сайфера!
— Так, Книга Зниклих Тіней у Річарда Сайфера. Він носить на шиї ікло. Саме так я і причепив до нього хмару. Я причепив хмару до ікла, яке йому дав батько. До ікла, створеного моєю магією. Я міг би вже давно повернути собі Книгу, але в мене багато справ. Так що поки я причепив до Річарда Сайфера хмару, щоб не упускати його з виду. Це було зроблено просто для зручності, але, як би там не було, Книгу я можу отримати в будь-який момент. Хмара нічого не значить. Я завжди зможу відшукати його за допомогою ікла.
Рал взяв миску з кашею і простягнув її Демміні.
— Спробуй, чи досить охолола? — Він вигнув брову. — Мені не хотілося б заподіяти хлопчикові болю.
Демміні понюхав миску і з огидою відвернув ніс, передавши кашу одному з охоронців, який покірно прийняв її і, піднісши до губ ложку з варивом, кивнув.
— Сайфер може втратити ікло або просто викинути його. Тоді тобі не вдасться відшукати Книгу. — Демміні відважив смиренний поклон. — Прости мені ці слова, Магістр, але, боюся, ти занадто багато залишаєш на волю випадку.
— Іноді, Демміні, я покладаюся на долю, але ніколи — на випадок. У мене є й інші способи знайти Сайфера.
Демміні глибоко зітхнув і розслабився, задумавшись над словами Рала.
— Тепер я розумію, чому ти так спокійний. Я нічого цього не знав.
Рал суворо подивився на свого вірного помічника.
— Ми ледь торкнулися того, що ти не знаєш, Демміні. Ось чому ти служиш мені, а не навпаки. — Його обличчя пом'якшало. — Ти з дитинства був мені добрим другом. Я рятую тебе від цього тягаря. У мене багато справ, які вимагають часу. А магія не чекає. Як і це. — Він підняв руку, указуючи на хлопчика. — Я знаю, де Книга, і знаю свої здібності. Я можу отримати Книгу, коли побажаю. А поки що я дивлюся на це так, ніби Річард Сайфер просто зберігає Книгу для мене. — Рал нахилився до Демміні. — Ти задоволений?
Демміні опустив очі в підлогу.
— Так, Магістре. — Він підняв очі. — Будь ласка, зрозумій, я прийшов до тебе зі своїми турботами тільки тому, що бажаю тобі успіху. Ти — законний володар всіх земель. Ми всі потребуємо того, щоб ти наставляв нас. Я тільки хотів взяти участь в боротьбі за перемогу. Я боюсь одного — підвести тебе.
Дарці Рал поклав руку на величезне плече Демміні і подивився на порите віспою обличчя, на смужку чорного волосся.
— За це я люблю тебе ще більше. — Він прибрав руку і взяв миску. — А тепер їдь до королеви Мілени. Скажи, що я згоден. Не забудь заглянути до драконихи. — На його обличчі знову з'явилося подоба усмішки. — І нехай твої маленькі забави тебе не затримують.
Демміні схилив голову.
— Дякую тобі, мій пане. Служити тобі — велика честь.
Коли Демміні вийшов через задні двері, Даркен Рал повернувся в сад. Стражники залишилися в жарко натопленій кімнаті з горном.
Підібравши по дорозі ріг, Рал попрямував до хлопчика. Ріг для годування являв собою довгу мідну трубу, вузьку біля горлечка і широку з іншого кінця. Дві ніжки підтримували широкий кінець на рівні плечей, і каша легко стікала вниз. Рал поставив ріг так, що горлечко виявилося перед Карлом.
— Що це? — Здивовано запитав Карл. — Ріг?
— Так, Карл, ти абсолютно правий. Ріг для годування — теж частина обряду, про який я тобі казав. Ті, хто до тебе допомагав людям, беручи участь в цьому обряді, вважали, що їсти через ріг дуже забавно. Ти вкладеш у рот ось цей кінець, а я буду тобі прислужувати, засипаючи зверху їжу.
— Правда? — З відтінком недовіри запитав Карл.
— Звичайно, — обнадійливо усміхнувся Рал. — І подумай тільки, я роздобув для тебе свіжий пиріг з ожиною. Теплий, прямо з печі.
У Карла засяяли очі.
— Здорово! — Він з готовністю розкрив губи.
Рал тричі провів рукою над мискою, змінюючи смак варива, і глянув на Карла.
— Мені довелося розім'яти його, щоб він пройшов через ріг. Сподіваюся, ти не заперечуєш?
— Я сам завжди розминаю його виделкою, — посміхаючись, відповів Карл і обхопив губами трубку.
Рал налив у ріг трохи каші. Карл
