Перше Правило Чарівника - Террі Гудкайнд

— Ні!

— Ні? А чому?

— Тому, що я люблю її!

— Але ж ти турбувався?

— Так.

— Отже, коли Тінке поверталася, ти її обіймав тому, що любив свою собаку і турбувався про неї?

— Так.

Рал злегка відкинувся назад і уважно подивився на хлопчика.

— Розумію. А якби ти відшмагав Тінке ременем, коли вона повернулася? Як ти думаєш, що б вона зробила?

— Готовий посперечатися на що завгодно, в наступний раз вона б не повернулася. Їй би не захотілося повертатися, адже я міг би побити її. Вона пішла б до тих, хто її любить.

— Розумію, — багатозначно промовив Рал.

По щоках Карла текли сльози. Він відвів очі і розридався. Нарешті Рал простягнув руку і погладив хлопчика по волоссю.

— Прости, Карл. Мені не хотілося тебе засмучувати. Але знай: коли все скінчиться і ти повернешся додому, якщо тобі коли-небудь буде потрібний притулок, тут тебе зустрінуть з радістю. Ти чудовий хлопчик, чудовий юнак. Для мене буде честю, якщо ти вирішиш залишитися зі мною. Ти і Тінке. Я хочу, щоб ти знав, що я довіряю тобі. Ти сам можеш вирішити, коли йти або приходити.

Карл підняв мокрі очі.

— Дякую, Отець Рал.

Рал ласкаво посміхнувся.

— Ну а тепер, як щодо сніданку?

Карл кивнув.

— Чого б тобі хотілося? У нас знайдеться все, що забажаєш.

Карл на хвилину задумався. На його обличчі засяяла усмішка.

— Я б хотів пирога з ожиною. Я люблю його більше за все на світі. — Він опустив очі. Усмішка погасла. — Але мені ніколи не дають його на сніданок.

Лице Дарка Рала розпливлося в усмішці. Він підвівся.

— Ну що ж, значить, пиріг з ожиною. Я сходжу за ним і відразу ж повернуся.

Магістр попрямував до бічних дверей, прихованих за лозою. Як тільки він наблизився, двері розчинилися, і величезна рука Демміні Насса притримала її за спиною Рала. Магістр увійшов в темну кімнату. В котлі, підвішеному над вогнем в невеликому горні, варилася смердюча каша. Двоє охоронців мовчки стояли біля дальньої стіни. Їхні обличчя покрилися потом.

— Мій пане, — Демміні схилив голову, — гадаю, хлопчик заслужив твоє схвалення.

Дарці Рал лизнув кінчики пальців.

— Він відмінно впорається. — Рал пригладив брови. — Налий-но мені миску цих помиїв. І нехай охолонуть.

Демміні взяв олов'яну миску і почав черпати дерев'яним ополоником кашу.

— Якщо тут все гаразд, — порите віспою обличчя спотворила люта гримаса, — Тоді я поїду до королеви Мілені. Засвідчити твою повагу.

— Відмінно. По дорозі заглянеш до драконихи. Скажеш, що вона мені потрібна.

Ложка завмерла в руці Демміні.

— Вона мене не любить.

— Вона нікого не любить, — спокійно сказав Рал. — Але не хвилюйся, Демміні. Вона тебе не з'їсть. Вона знає, що буде, якщо вивести мене з терпіння.

Демміні знову взявся черпати кашу.

— Дракониха запитає, коли вона тобі знадобиться.

Рал подивився на нього краєм ока.

— Це не її справа. І передай їй, що я так сказав. Вона повинна з'явитися, коли я накажу, і чекати. — Він повернувся і крізь вузьку щілину в листяному орнаменті подивився на голову хлопчика. — Але я хочу, щоб ти повернувся через два тижні.

— Через два тижні. Добре. — Демміні поставив на стіл миску з кашею. — Невже в тебе стільки часу піде на хлопчиська?

— Так. Якщо, звичайно, я хочу повернутися з підземного світу. — Рал продовжував спостерігати за дитиною. — А може, й більше, ніж два тижні. Скільки треба, стільки й піде. Я хочу добитися повної довіри. Він повинен добровільно принести клятву вірності.

Демміні підчепив великим пальцем пояс.

— У нас ще труднощі.

Рал кинув погляд через плече на свого помічника.

— Тобі що, більше нема чим зайнятися, Демміні? Тільки ходити кругами і шукати проблеми?

— Тільки завдяки цьому моя голова все ще в мене на плечах.

Рал посміхнувся.

— Ти правий, друже мій, ти правий. — Він зітхнув. — Ну, говори.

Демміні переступив з ноги на ногу.

— Минулої ночі я отримав повідомлення, що вказуюча хмара зникла.

— Зникла?

— Ну, не стільки зникла, скільки сховалася. — Демміні скривився. — Кажуть, налетіли хмари і приховали її.

Рал розсміявся. Демміні в замішанні нахмурився.

— Це наш друг, старий Чарівник. Схоже, він помітив хмару і придумав невеликий трюк, щоб мені досадити. Цього і слід було очікувати. Це не проблема, друже мій. Це не важливо.

— Мій пане, але за допомогою хмари ти збирався знайти Книгу. Що ж може бути важливіше Книги і останньої шкатулки?

— Я не сказав, що Книга — це не важлива. Я сказав, що хмара не важлива. Книга дуже важлива, і саме тому я ні за що не довірив би її одній тільки вказуючій хмарі. Як по-твоєму, Демміні, яким чином я причепив хмару до хлопця Сайфера?

— Мій пане, я не дуже сильний в магії.

— Досить чесно, друже мій. — Рал лизнув кінчики пальців. — Багато років тому, ще коли був живий батько, він встиг розповісти мені про шкатулки Ордену і про Книгу Зниклих Тіней. Він і сам намагався повернути їх, але йому не вистачало знань. Він був людиною дії, людиною битви. — Рал подивився Демміні в очі. — Ти багато в чому схожий на нього, друже мій. Йому не вистачало знань. Але він був досить мудрий, щоб навчити мене більше цінувати голову, ніж меч. Він показав мені, як, працюючи головою, можна перемогти куди більш сильного противника. Він знайшов мені найкращих наставників. А потім його вбили. — Рал обрушив кулак на стіл. Його обличчя налилося червоним, але за мить він