Перше Правило Чарівника - Террі Гудкайнд
І тут його гнів вибухнув.
Річард вихопив меч і змахнув ним перед собою. В ту ж мить його облила гаряча хвиля магії. Тіні, які зачепив клинок, спалахнули і перетворилися в ніщо. Тільки тоненька цівка диму піднялася вверх, немов підхоплена поривом вітру. Пролунав несамовитий крик. А на Річарда вже насідали наступні. Меч пройшов і крізь них, але тіням не було числа. Поки він відбивався з одного боку, з іншого з'являлися нові лави супротивників. Ще не встигнувши повернутися, Річард відчував біль їх напівдоторків. Що ж він відчує, коли тіні в кінці кінців доторкнуться до нього? І чи відчує він що-небудь взагалі або відразу впаде замертво? Річард зробив крок від стіни, не перестаючи наносити удари мечем. Ще крок, скажені помахи меча, свист від розсікання повітря.
Річард став, впираючись ногами в землю. Коли тіні підпливали, він негайно розсікав їх. Боліли руки, нила спина, кров стукала в скроні. Піт застилав очі. Річард відчував себе спустошеним. Відступати було нікуди. Доводилося стояти на місці. Він знав, що довго так не протягне. В нічному повітрі розносилися крики і голосіння. Здавалося, тіні з радістю кидаються на його меч. На Річарда насувалося ціла хмара тіней. Він не зміг відразу з усіма розправитися. Довелося зробити крок назад. За спиною знову виникла темна стіна. З того боку кордону до нього з болісними стогонами тягнулися темні фігури. Тіней було надто багато. Він ні на крок не міг просунутися вперед. Не міг відійти від стіни. Залишалося тільки стояти на місці. Біль, яку несли простягнуті руки, вкрай вимотала його. Він знав: якщо тіні будуть нападати натовпами і досить швидко, їм вдасться заштовхнути його за стіну, в підземний світ. Він продовжував боротьбу, тепер уже в повній безнадії.
Гнів змінився жахом. М'язи рук горіли від постійних помахів мечем. Здавалося, мета тіней — просто вимотати його кількістю. Він зрозумів, що був правий, коли вирішив не вдаватися до допомоги меча до тих пір, поки не залишиться іншого виходу. Але тепер у нього не було вибору. Треба боротися, щоб врятувати їх.
«Їх»? Кого «їх»? Келен пропала. Він залишився один. Розмахуючи мечем, Річард намагався зрозуміти, що з нею сталося. Невже тіні і Келен спокусили своїм тихим наспівом? Доторкнулися до неї, потягли за стіну? У неї ж не було меча. А він обіцяв захистити її. На нього нахлинула нова хвиля люті. Думка про те, що тіні заманили Келен в підземний світ, зметнула його гнів. Магія Меча Істини відгукнулася на заклик. Охоплений жагою помсти, Річард почав прорубувати собі дорогу. Розпечена добіла ненависть вела його крізь розпливчасті тіні, клинок розсікав їх перш, ніж вони встигали зробити крок вперед. Він ішов назустріч противнику. Передсмертні крики злилися в злобне виття. Варто було йому подумати про Келен, про те, що вони з нею зробили, як гнів з невблаганною завзятістю штовхав його вперед.
Спершу він навіть не зрозумів, що сталося. Тіні раптом припинили атаку і просто пливли слідом за ним. Річард, розмахуючи мечем, прокладав собі шлях. Якийсь час вони не намагалися уникати ударів клинка, а просто висіли на місці. Потім примари заковзали, як цівки диму в нерухомому повітрі. Вони прямували до стін кордону і, втрачаючи зеленувате сяйво, перетворювалися по ту сторону в темні контури. Нарешті Річард зміг перепочити. Руки тряслися від напруги і втоми.
Так ось що це таке: не люди-тіні, а тварюки з-за кордону, тварюки, які виходять назовні і заманюють людей, як мало не заманили його самого.
Як заманили Келен.
З самої глибини його єства піднялася біль. На очах проступили сльози.
— Келен, — прошепотів він в холодному ранковому повітрі.
Його серце розривалося від нестерпної туги. Вона загинула, загинула з його вини. Він втратив пильність, підвів її, не вберіг. Як же це могло статися? Так скоро? Так легко? Еді попереджала його, що вони будуть звати. Чому ж він був так необережний? Чому забув про її попередження? Знову і знову у нього в думках виникало бачення. Він уявляв собі страх, сум'яття, подив Келен. Куди він зник? Адже вона кличе його, благає про допомогу. Він відчув її біль. Побачив її смерть. Від відчаю у нього все змішалося в мозку. Він плакав, бажаючи повернути час назад, мріючи все змінити. Не слухати ці голоси, не відпускати її руку, врятувати її. Сльози бігли по його обличчю. Він опустив меч. Вістря меча волочилося по землі. Річард занадто втомився, щоб прибрати його в піхви. Він брів вперед не розбираючи дороги. Камені обвалу скінчилися. Зелене світло померкло і згасло. Річард увійшов в ліс і ступив на стежку.
Хтось прошепотів його ім'я. Чоловічий голос. Річард зупинився і подивився назад.
У світлі кордону стояв батько.
— Синку, — прошепотів він, — дозволь мені допомогти тобі.
Річард втупив у нього порожній, мертвий погляд. Ранок освітив небосхил, омивши все вологим сірим світлом. Єдиним кольором було зелене сяйво навколо батька, який простягав до нього розпростерті руки.
— Ти не можеш мені допомогти, — хрипко прошепотів Річард.
— Можу. Вона з нами. Їй ніщо більше не загрожує.
Річард зробив кілька кроків до батька.
— Не загрожує?
— Ні, не загрожує. Ходім, я відведу тебе до неї.
Річард зробив ще кілька кроків, тягнучи за собою меч. Сльози бігли по його щоках. Груди важко здіймалися.
— Ти правда можеш мене до неї відвести?
— Так, синку, — ласкаво сказав батько. — Йдемо. Вона тебе чекає. Я відведу тебе до неї.
Річард покірно побрів до батька.
— І я зможу бути з нею? Навіки?
— Навіки, — долинув тихий голос.
Річард ступив в зелене світло, до батька, який тепло посміхнувся йому.
Опинившись поруч з батьком, Річард підняв Меч Істини і встромив йому в серце. Батько дивився на нього широко розкритими очима.
— Скільки разів, дорогий батьку, — зціпивши зуби, запитав Річард крізь
