Перше Правило Чарівника - Террі Гудкайнд

Келен зняла плащ і струсила з нього воду.

— Не пам'ятаю, щоб так довго було похмуро чи так лило. Я навіть забула, як виглядає сонце. Мені це починає набридати.

— А мені — ні, — спокійно відповів Річард. — Пам'ятаєш змієподібну хмару, яка слідувала за мною? Ту, що послав Рал, щоб не упустити мене? — Вона кивнула. — Зедд наклав заклинання, щоб зібрати хмари і заховати хмару. Краще вже дощ, ніж Даркен Рал.

Келен задумалась.

— Ну, тепер я буду рада хмарам, але в наступний раз не міг би ти попросити його скликати не такі мокрі хмари? — Річард посміхнувся і кивнув. — Хочеш їсти? — Запитала вона.

Він похитав головою.

— Я дуже втомився. Мені хочеться тільки спати. Тут безпечно?

— Так. Біля кордону в нетрях ніхто не живе. Еді сказала, що ми захищені від звірів, так що гончі серця не стануть нас турбувати.

Монотонний шум дощу наганяв сон. Вони завернулися в ковдри: ніч була досить прохолодною. У тьмяному світлі Річард насилу розрізняв обличчя Келен, яке притулилося до кам'яної стіни. Притулок було занадто маленьким, та й все навколо відволожилося. Він опустив руку в кишеню і, намацавши мішечок з каменем, подумав, чи не варто дістати його і хоч трохи освітити їх притулок, але потім вирішив цього не робити.

— Ласкаво просимо в Серединні Землі, — посміхнулася Келен. — Ти дотримав слова: привів нас сюди. Тепер починається найважче. Що нам тепер робити?

У Річарда стукало в голові. Він відкинувся назад, притулившись до стіни рядом з нею.

— Нам потрібен той, хто володіє магією і може сказати нам, де схована остання шкатулка, де її знайти. Або, принаймні, де її шукати. Ми не можемо наосліп бродити по країні. Нам потрібен той, хто вкаже правильне напрям. Ти знаєш такого?

Келен скоса подивилася на нього.

— Ми далеко від усіх, хто захоче нам допомогти.

Вона щось приховувала. Річарда охопив гнів.

— Я не говорив, що вони повинні хотіти нам допомогти. Я сказав, що у них повинна бути можливість це зробити. Просто відведи мене до них, а решту — не твоя турбота! — Річард негайно пошкодував про тон, яким були сказані ці слова. Він знову притулив голову до кам'яної стіни і придушив гнів. — Пробач, Келен. — Він відвернувся. — У мене був важкий день. Я не тільки вбив цю людину, мені знову довелося вразити тінь батька. Але найгірше інше: я думав, що мій друг зник в підземному світі. Я просто хочу зупинити Рала і покласти край цьому кошмару.

Річард повернувся до Келен, і та посміхнулася йому своєю особливою усмішкою. У темряві Келен кілька хвилин вдивлялася в його очі.

— Важко бути Шукачем, — тихо промовила вона.

— Важко, — погодився він і посміхнувся у відповідь.

— Плем'я Тіни, — нарешті сказала вона. — Вони можуть розповісти нам, де шукати, але немає ніякої гарантії, що вони погодяться. Нетрі — сама околиця Серединних Земель, і Плем'я Тіни не звикло мати справу з чужинцями. Вони просто хочуть, щоб їх залишили в спокої.

— Якщо переможе Даркен Рал, він не стане піклуватися про їх бажання, — нагадав Річард.

Келен важко зітхнула.

— Річард, вони можуть виявитися небезпечними.

— Тобі вже доводилося з ними стикатися?

— Кілька разів, — кивнула вона. — Вони не говорять на нашій мові, але я говорю на їхній.

— Вони тобі довіряють?

Келен щільніше загорнулася в ковдру.

— Думаю, так. — Вона спохмурніла. — Але вони мене бояться, а в племені Тіни це може виявитися важливіше, ніж довіра.

Річард закусив губу, щоб втриматися і не спитати, чому вони її бояться.

— Це далеко?

— Не знаю, де саме ми перебуваємо, але впевнена, що вони не далі, ніж у тижні шляху на північ.

— Добре. Вранці ми підемо на північ.

— Коли ми туди доберемося, ти повинен надати всі переговори мені. Будь обережний. Ти повинен переконати їх допомогти тобі, інакше все марно, з мечем або без меча.

Він коротко кивнув. Келен вийняла руку з-під ковдри і поклала йому на плече.

— Річард, — прошепотіла вона, — спасибі тобі, що повернувся за мною. Прости, що тобі це так дорого обійшлося.

— Мені довелося… Що толку від мене в Серединних Землях, якщо зі мною немає провідника?

— Постараюся виправдати довіру, — посміхнулася Келен.

Він потиснув їй руку, і вони лягли на землю. Річард заснув, подякувавши добрим духам за порятунок Келен.

Зедд відкрив очі. Повітря було наповнене ароматом пряного супу. Ще не рухаючись, чарівник обережно огледівся. З ним поруч лежав Чейз, на стінах висіли кістки. За вікном було темно. Він перевів погляд на своє тіло, по ньому теж були розкладені кістки. Не рухаючись, Зедд обережно змусив їх піднятися в повітря, тихо звелів відлетіти убік і нарешті сів. Він безшумно встав на ноги. Будинок був повен кісток, звіриних кісток. Зедд озирнувся.

На свій подив, він опинився віч-на-віч з жінкою, яка в цей момент повернулася до нього.

Обидва злякано скрикнули і виставили вперед зморшкуваті руки.

— Хто ти? — Запитав Зедд, подавшись уперед і вдивляючись в її білі очі.

Жінка встигла підхопити свій костур до того, як той упав на підлогу, і поставила його на місце.

— Я бути Еді, — відповіла вона скрипучим голосом. — Ну і налякав же ти мене! Ти прокинувся раніше, ніж я очікувала.

Зедд поправив балахон.

— Скільки страв я пропустив? — Запитав він.

Еді, насупившись, оглянула