Душевна музика - Террі Пратчетт

— Ох уже ті бридкі щури, — промовила Касандра, помалу оговтуючись. — Чула, як панна Дупс наказала садівниці розкласти отруту.

— Марнотратство, — сказала Глорія.

Леді-Сара ніби намагалася стримати кипіння думок, що роїлися в її голові.

— Слухайте, той кінь насправді ж не стояв у повітрі, правда ж? Коні так не вміють!

— Коли не вміють, то й не стояв, — відповіла Сюзен.

— Зависання, — промовила Ґлорія. — Ось, що це було. Зависання. Як у баскетболі[7]. Це точно щось таке.

— Так.

— Просто зависання.

— Так.

Людський розум має виняткову здатність до самозцілення. Точно такі справи й із трольськими та томськими розумами. Сюзен дивилася на подруг зі щирим подивом. Усі вони бачили, що кінь стояв у повітрі. І тепер вони старанно витісняли побачене кудись у найдальші комори пам’яті, замикали їх і ламали ключ у замку.

— А скажіть-но таке, я суто з цікавості питаю, — озвалася Сюзен, досі пильно вдивляючись у купу сіна, — ніхто ж із вас, певно, не знає, чи є в нашому місті чарівник?

— Знайшов нам місце для виступу! — повідомив Толоз.

— Де? — спитав Вапняк.

Толоз розповів.

— У «Латаному барабані»? — перепитав Вапняк. — Вони там сокирами кидаються!

— Нам там ніхто не завадить. Музиканти з Гільдії туди не потикаються.

— Ага, бо вони там членів втрачають. У сенсі, їхні члени втрачають там члени, — сказав Вапняк.

— Нам заплатять п’ять доларів, — сказав Толоз.

Вапняк замислився.

— Мені п’ять доларів не завадило б, — зважився він.

— Третина від п’яти доларів, — виправив його Толоз. Вапнякове чоло невдоволено зібгалося в складчастість.

— Це більше чи менше п’яти доларів? — спитав він.

— Слухайте, так ми будемо на видноті, нас почують, — сказав Толоз.

— Я не хочу бути на видноті в «Барабані», — сказав Вапняк. — «Барабан» — останнє місце на світі, де я хотів би бути на видноті. Там треба навпаки ховатися за чимсь.

— Нам просто треба щось зіграти, — вмовляв Толоз. — Що завгодно. Новий тамтешній власник робить велику ставку на розважання публіки.

— Я думав, їм однорукого бандита досить.

— Було, але його заарештували.

У Квірмі є квітковий годинник. Має великий попит серед туристів. Бо виявляється, що він геть не такий, як вони гадали.

Працівники муніципальних служб по всьому мультивсесвіту облаштовували квіткові годинники, та зазвичай таким людям бракує уяви, а тому годинники їхні були переважно звичайнісінькими квітниками у вигляді циферблатів із цифрами, під якими ховалися годинникові механізми, що рухають стрілками[8].

Та Квірмський квітковий годинник був не з таких: це просто квітник, на якому розсаджено двадцять чотири види квітів, ретельно дібраних за часом розкриття й закриття пелюсток...

Коли Сюзен пробігала повз годинник, пурпурові берізки саме розкривалися, а дамські чорнушки закривалися. Це означало, що було пів на одинадцяту.

На вулицях стало безлюдно. У Квірмі не було нічного життя. Люди, які прибували до Квірма в пошуках розваг, їхали десь інде. У Квірмі все було таке респектабельне, що навіть пси питали дозволу, перш ніж піти до вбиральні.

Принаймні на вулицях було майже безлюдно. Сюзен здавалося, ніби вона чує за собою чийсь рух, стукітливе дріботіння, яке раз у раз чулося то з одного боку брукованої вулиці, то з іншого, — і джерело цього звуку пересувалося так швидко, що помітити можна було хіба натяк на розмитий силует.

Сюзен притишила крок, дійшовши до Тритрояндового провулка. Десь у Тритрояндовому поряд із рибним, — казала їй Глорія. Знання про чарівництво в пансіоні не заохочувались. У всесвіті панни Дупс його не існувало.

У темряві провулок видавався вкрай непривітним. У кінці на одній зі стін горів смолоскип. Через нього тіні здавалися тільки чорнішими.

І от приблизно посеред темного провулка до стіни притулилася драбина, і нею саме збиралася лізти вгору якась молода жінка. Сюзен її вже десь бачила.

Жінка озирнулася на Сюзен, коли та підійшла ближче, і повелася так, ніби була рада її бачити.

— Здоров, — сказала жінка. — Є у вас долар розбити, панночко?

— Даруйте?

— Мені хоч би навпіл розбити. Тариф у нас зараз півдолара. Або можна мідяками. Насправді, хоч якось.

— А. Перепрошую. Ні. Мені лише п’ятдесят пенсів кишенькових на тиждень дають.

— От гадство. Ну, гаразд, спиток не збиток.

Наскільки Сюзен було відомо, дівчата, які зазвичай заробляють на життя у провулках, мають інший вигляд. Ця була якась дуже чистенька й м’язиста — скидалася на якусь ніби медсестру, яка асистує лікарям, чиї пацієнти іноді відмовляються вставати з ліжка, бо вважають себе матрацами.

А ще вона її таки десь бачила.

Дівчина витягла з кишені плаття щипці, піднялася драбиною й залізла у вікно верхнього поверху.

Сюзен вагалася. З одного боку, ця дівчина поводилася дуже по-діловому, а з іншого, невеликий життєвий досвід підказував Сюзен, що люди, які залазять по драбинах у чужі вікна серед ночі — це саме ті Зловмисники, Протидіяти Яким Мають Рішучі Панянки. І вона могла би бодай піти покликати вартового, коли б у глибині провулка не прочинилися двері.

Із дверей вивалилося двоє чоловіків, які, ведучи один одного попід руки, радісно пошкутильгали зиґзаґами у бік більшої вулиці. Сюзен відступила. Ніхто не чіплявся до неї, коли вона не хотіла бути помітною.

Чоловіки пройшли крізь драбину.

Або тіла цих двох були не дуже твердими — а звучали вони дуже навіть твердо, — або щось було не так із тією драбиною. Але дівчина залізла нею...

...І тепер лізла нею униз, ховаючи щось у кишеню.

— Навіть не прокинулося, янголятко мале, — сказала вона.

— Даруйте? — перепитала Сюзен.

— Не було в мене п’ятдесяти пенсів, — пояснила дівчина й легко закинула драбину на плече. — Але правило є правило. Довелося забрати ще один зуб.

— Перепрошую?

— Хай там як, а теревенити нема часу. Мені ще шістдесят на цю ніч лишилося.

— Нащо мені про це знати? Шістдесят чого? Лишилося для чого?

— Ясно що дітей. Хіба можна їх розчаровувати? Тільки уявіть їхні личка, коли вони під свої подушечки позаглядають.

Драбина. Щипці. Зуби. Гроші. Подушки...

— Ви ж не чекаєте, що я повірю, ніби ви — та сама Зубна Фея? — підозріливо запитала Сюзен. Вона торкнулася драбини. Та була цілком твердою.

— Не