Варта!Варта! - Террі Пратчетт
— Гаразд, тату, — сказав він, нахиляючись ближче до ґномового вуха. — Але знаєш, ми з Мінті Скелегупкою… Ну, Мінті дуже гарна, тату, і має таку м’яку бороду, ніби… Ніби щось дуже м’яке. І ми ладнаємо, і…
— Так, — холодно відповів ґном. — Знаю. Її батько перекинувся зі мною словом.
«І матір перекинулася словом з твоєю матір’ю. А потім зі мною, — подумки додав він. — Кидалися й кидалися словами».
— Річ не в тім, що ти їм не подобаєшся. Ти порядний хлопець і добре працюєш. З тебе був би гарний зять. Аж четверо гарних зятів. Саме в цьому проблема. Та й взагалі їй лише шістдесят. Це неправильно. Так не можна.
Ґном чув про дітей, вихованих вовчими зграями. Зараз він думав про те, чи доводилося ватажкам знаходити раду на такі мудровані ситуації. Може, вожак відводив це дитинча на тиху галявину й казав: «Слухай, синку, тобі, мабуть, цікаво, чому ти не такий пухнастий, як усі…».
Він радився про це з Варнеші, надійним добрим чоловіком. Звісно, він і батька його знав. І діда, якщо вже згадувати. Здавалося, люди якось швидко мруть — мабуть, виснажуються, бо доводиться надто високо качати кров.
— Королю[5], твоя правда. Це проблема, — сказав старий, коли вони випили по ковточку спиртного на лавці біля шахти № 2.
— Щоб ти знав, він порядний хлопець, — сказав король. — Має гарну вдачу. Чесний. Зірок з неба не хапає, але якщо кажеш йому щось зробити, він не спиниться, доки не зробить. Слухняний.
— Можна відтяти йому ноги, — запропонував Варнеші.
— Біда не у ногах, — похмуро сказав король.
— А. Ну, так. Тоді можна…
— Ні.
— Ні, — погодився Варнеші й замислився. — Гм. Ну, тоді скажи йому, щоб ненадовго пішов. Хай трохи побуде з людьми, — він відкинувся на спинку лавки. — Королю, у тебе тут каченя, — поважно сказав він.
— Мабуть, краще йому цього не знати — це вже занадто. Він навіть не хоче вірити, що він людина.
— Та ні! Я про те, що трапляється, коли каченя вирощують разом з курчатами. Усі фермери знають цю проблему. Виявляється, що каченя не може дзьобатися в землі і не вміє плавати, — король шанобливо слухав. Ґноми майже нічого не знають про сільське господарство. — Але якщо відправити його подивитися на інших качок і замочити лапки — він на курей уже й не гляне. На городі бузина, в Анк-Морпорку дядько.
Варнеші замовк, тішачись своєю промовою.
Коли ви протягом майже всього життя пораєтеся під землею, то починаєте мислити дуже буквально. Ґномам ні до чого метафори та порівняння. Скелі тверді, темрява темна. Якщо замість цих простих описів гратися словами, втрапиш у велику халепу — такий у них девіз. Однак король двісті років спілкувався з людьми і, так би мовити, настарав собі знарядь, які дозволяли сяк-так розуміти їх.
— Мій дядько Бйорн Міцнорук ніколи не бував в Анк-Морпорку, — повільно промовив він.
— Усе одно.
Запала мовчанка. Ґном намагався ретельно все обміркувати.
— Отже, — врешті заговорив він, — ти радиш відправити Моркву світ за очі, щоб він жив каченям серед людей, бо мій дядько Бйорн Моцногарт ніколи не бував в Анк-Морпорку?
— Він гарний хлопчина. Великий здоровий молодик матиме багато можливостей.
— Я чув, що ґноми йдуть працювати до Великого Міста, — невпевнено сказав король. — Вони надсилають додому гроші. Це правильно і похвально.
— Ось тобі й рішення! Знайди йому роботу у… у… — Варнеші запнувся, шукаючи натхнення. — Наприклад, у Сторожі. Там служив мій прадід. Казав, що для дужого парубка це гарне місце.
— А що таке Сторожа?
— Ну… — Варнеші трохи розгубився, адже в його родині протягом останніх трьох поколінь ніхто не їздив далі, ніж за двадцять миль. — Там дбають, аби люди шанували закон і робили, що сказано.
— Добре придумано, — озвався король.
Зазвичай саме він казав, що робити, тож для нього дуже багато важило, аби сказане виконувалося.
— Звісно, туди не всіх беруть, — додав Варнеші, нишпорячи закапелками своєї пам’яті.
— Атож. Це дуже відповідальна робота. Я напишу їхньому королеві.
— По-моєму, у них там немає короля. Просто якийсь чоловік каже їм, що робити.
Для ґнома це нічого не змінювало, бо десь на дев’яносто сім відсотків збігалося з визначенням королівського правління.
Морква слухав усі ці новини так само спокійно, як накази відкрити заново шахту № 4 або нарубати деревини на підпорки.
Усі ґноми від природи сумлінні, серйозні, глибокодумні і слухняні. Вони мають одненький невеличкий недолік: схильні, варто лише трохи випити, кидатися на ворогів з криком «Арррррг!» і відтинати їм топірцями ноги десь під колінами.
Морква не бачив для себе причин поводитися по-іншому. Він піде до цього міста — хоч би що означало це слово — і хай з нього там зроблять чоловіка.
Варнеші сказав, що беруть лише найкращих: вправних воїнів із чистими помислами, словами та діями. Порпаючись у надрищах родинної історії, він пригощав його оповідками про гонитви по освітлених місяцем дахах і шалені сутички зі зловмисниками, яких його прадід, звісно, перемагав, попри їхню значну кількісну перевагу. Морква мав визнати, що це звучить заманливіше, ніж розмови про шахтарство.
Трішки поміркувавши, король написав правителеві Анк-Морпорку, уклінно просячи взяти Моркву у лави достойних охоронців порядку.
У цій шахті майже ніколи не писали листів. Увесь клан покинув роботу і сів навколо короля. Ніщо, крім рипіння пера на пергаменті, не порушувало шанобливої тиші. Його тітку вирядили до Варнеші — мовляв, даруй, що турбуємо, але чи не вділив би ти нам краплиночку воску? Сестру вирядили до села запитати у добродійки Часник — відьми, — як приборкати слово «рекомендація».
Минуло декілька місяців.
А потім надійшла відповідь — добряче пожмакана, бо у Вівцескелях листи зазвичай просто передавали тим, хто ішов у більш-менш потрібному тобі напрямку. І доволі коротка. Там лише було сказано, що клопотання прийнято і він може негайно розпочати виконання службових обов’язків.
— Отак просто? — здивувався Морква. — Я гадав, що будуть випробування і всяке таке. Ну, щоб побачити, чи я гідний.
— Ти мій син. Бач, я їм про це написав, — пояснив король. — Цілком логічно, що ти гідний цієї служби. Ймовірно, тебе зроблять офіцером.
Він видобув з-під трону мішок, пошарудів у ньому і подав Моркві шмат металу, схожий — якщо добряче придивитися — радше на пилу, аніж на меч.
— Це, мабуть, твоє по праву. Коли ми знайшли… вози, там нічого не вціліло, крім цього. Ти ж розумієш. Розбійники. Між нами кажучи, — він жестом попросив Моркву нахилитися до нього, — ми показували його відьмі — раптом він чарівний. Але ні. Вона сказала, що ніколи не бачила такого нечарівного меча. Хоч зазвичай вони містять трохи магії. Магія, магнітні явища — це щось споріднене. Але в руці лежить непогано.
І король подав йому меч.
Він ще пошукав у мішку.
— Це теж тобі, — сказав він, виймаючи сорочку. — Вона тебе захистить.
Морква обережно торкнувся її. Вона була виготовлена з вовни вівцескельних отар, теплої і м’якої, мов свиняча щетина. Одна з тих легендарних ґномських сорочок, які можна застібнути хіба що за допомогою шарнірів.
— Від чого захистить?
— Від застуди й такого іншого, — відповів
