Леобург - Ірина Грабовська
— О ні! — простогнала Агнеса.— Не хочу про це навіть думати!
— Але доведеться,— голос Данила став крижаним.— Хтось дуже сильно ненавидить нас і бажає відібрати маєток, тому не полінувався влаштувати цю грандіозну інтригу з убивством. Хто, Агнесо? В мене в голові крутиться лише одне ім’я.
Горло Агнеси здавила залізна рука, так ніби щось витискало повітря з її легень. В очах потемніло, але думка, що відчайдушно свердлила скроні, все ніяк не могла скластися у літери рідного імені.
— Архів Яблонських зберігався під замком,— вів далі Данило.— До нього мали доступ лише ті, хто мешкав у будинку. Тому знайти там метричну книгу й надіслати її копію Феліксові міг тільки той, хто допоміг моєму дядькові викрасти архів,— Данило зловив її вражений погляд і додав: — Пам’ятаєш, я питав про людину на феротипі? Це мій рідний дядько, Іван Дмитрович Левченко, він має такі самі здібності, як ми з Лейлою, і тому опинився тут.
— Але навіщо твоєму дядькові знадобився наш архів? — сплеснула руками Агнеса.
— Він досліджував ваш світ,— Данило знизав плечима.— Ймовірно, він шукав інформацію про будинок, де міститься портал, щоб зрозуміти його механізм. Ти ж знаєш, на що здатні вчені, коли вивчають новий феномен. Вони й на крадіжку підуть.
Вони водночас замовкли, міркуючи кожен про своє, і ніякова пауза затягнулася. В глибинах лігва вигнанців чулися перегукування й сміх. Нарешті Агнеса зітхнула:
— Заповіт, який Тео викрав у Фелікса, теж не покидав маєтку. В Тео є маленька схованка в кімнаті, й він вважає, що про неї нікому не відомо. Але ж ми виросли в цьому будинку... Він мав би сховати надійніше — наприклад, у міському банку.
— Він збирався його повернути,— пояснив Данило.— Крім того, цей загадковий «хтось» знав і про револьвер, що його подарував тобі Фелікс. Він знав, де захована зброя, і міг щомиті дістати його з твого комода й покласти назад. Мене теж хотіли вбити саме в будинку — врятувало те, що я, падаючи зі сходів, вдало згрупувався. І якщо зараз згадати купу дрібних збігів, вони так чи інакше пов’язані з маєтком: нашу з Юліаною розмову підслуховував той, хто знав про таємний хід. Я не знаю, за ким я тоді гнався — бачив саму лише тінь. А потім ще зільбершторум у моїй кімнаті...— Данило почухав потилицю.— За мною стежили. Якщо вірити Давиду, то це були не вигнанці. Отже, зільбершторум підкинув мені вбивця. І мені здається, я знаю, навіщо він надіслав мені його. Щоб не зірвалася втеча. Пам’ятаєш той люк на даху в’язниці, через який ми мали спуститися? Ляда виявилася замкненою, і що сталося з Йонасом — я не знаю, але гадаю, що саме в цьому й полягав план: дати мені надію на успіх, а потім просто кинути на даху на поталу Оздеміровій поліції. І, як казав Тео, гільйотина «спрацювала б двічі». Ти досі не можеш назвати ім’я того, хто міг це влаштувати?
Це було схоже на тортури. Але Агнеса розуміла, навіщо він це робить. Він занадто часто покладався лише на свої міркування — і вони вже підводили його. Тепер Данило хотів дійти кінцевого висновку разом з нею.
І вона допомогла йому.
— Беата. Моя сестра.
— Вона таємно зустрічалася з Феліксом.
— Я знаю,— Агнеса важко зітхнула.— Я намагалася її присоромити, але вона лише наговорила мені всілякої гидоти... Беа сподівалася вийти заміж за Фелікса й отримати половину його статків та наш будинок, бо не хотіла, щоб усе успадкував Тео... і я разом з ним. Вона ненавиділа мене змалечку! Моя рідна сестра ненавиділа мене все життя...
Агнеса затулила долонями обличчя і, коли відчула на своїх плечах дотик, обережно припала до Данила й завмерла. У грудях болісно стиснулося серце.
— Беата не така проста, як здається,— промовив Данило після паузи.— І я бачив, як вони з Феліксом посварилися незадовго до його смерті. Він хотів припинити стосунки. Саме тому, гадаю, він і загинув — інтрига з заповітом вже була запущена, й Беата просто прискорила події.
Перед очима Агнеси досі стояло гнівне заплакане обличчя Беати в день оголошення заповіту. Чи могла вона прикидатися так майстерно?
«Ні, тату, це не я з’їла цукерки, я їх не люблю! Як негарно, Агнесо, казати на мене, якщо сама ховаєш під подушкою обгортки!»
Могла. І вона втомилася бути «другою після Агнеси». Але чому ж Агнесі так боляче це визнавати?
— Ходімо, розповімо все Марсело,— м’яко сказав Данило й провів долонею по її волоссю.— Вигнанцям треба добре підготуватися, щоб провести нас до маєтку.
Данило крутився з боку на бік уже майже годину. Йому не так пощастило, як Агнесі, й замість окремої кімнати його вклали в загальній чоловічій спальні. Поруч хтось гучно хропів. Крім того, після стількох поневірянь, що випали на їхню з Агнесою долю за ці кілька днів, заснути ніяк не вдавалося. Він думав про будинок, про портали, про Федю та Джекі. Про Беату. Але щось підсвідомо бентежило його. Це відчуття було схоже на швидкоплинну тремтливу тінь: тільки глянеш — вона зникла. Їхня версія здавалася правильною, логічною і пасувала за всіма пунктами, але ж... доказів практично не було. Залишалася тільки надія, що дівчина запанікує і капітулює сама, злякається вигнанців і розплати. Данило думав ще й про свого зниклого дядька, й усі ці думки крутилися навколо нього, наче мушва, що постійно набридливо гуділа й не давала змоги розслабитися. Він жив у Леобурзі вже досить довго, але так і не зміг з’ясувати, куди власне подівся дядько Іван. Раптом Данилові так закортіло побачити його, що, намацавши в темряві свою торбу, він витягнув з неї феротип у залізній рамці. Проте в кімнаті було надто темно, щоб роздивитися зображення. Покрутившись ще кілька хвилин, він урешті-решт утомився від задушливої атмосфери й вибрався в коридор.
«Селище» вигнанців спало. Навкруги панували сутінки — лише з дверей однієї кімнати лилося тьмяне світло. Данило попрямував туди, і тільки-но світло впало на феротип так, що стало видно обличчя, він зупинився й підніс світлину до очей.
— О, чого це ти не спиш? —
