Леобург - Ірина Грабовська

Першими нову державу визнали сусіди: на черговому Балто-Чорноморському конгресі Леобург визнали Троїстий Балтійський Союз і Українське Королівство, потім — Австро-Боснійська Імперія. Це спричинило міжнародний скандал: страшенно обурилася Росія, бо у Нейтральній зоні за результатами Першої середземноморської війни поселення були заборонені. Але після візиту Оздеміра до Петербурга Російська Імперія несподівано визнала Леобург.

Уже за кілька років селище бунтівників було не впізнати: Леобург наново зв’язав шляхи між двома імперіями, що були розірвані після встановлення Нейтральної зони. Він перетворився на чарівне місто-державу. Август був щасливий: у місто прямували винахідники — хіміки, фізики, біологи... Будувалися нові будинки, розвивалася торгівля. Леобург вабив художників, письменників, музик. Однак десять років тому Яблонський зрозумів, що не може бути водночас і науковцем, і політиком. Тому він відійшов від справ, хоча формально й залишився у Верховній Раді. Насправді ж реальна влада перейшла до його друга Оздеміра й інших отців-фундаторів, які разом з ним починали будівництво. Поступово в Леобурзі почалися перетворення: після скандалу з головним редактором «Леобурзького вісника» до редакцій усіх газет були введені «інформаційні представники» від Ради. Надання підданства обмежили, а називатися леобуржцем могли тільки люди, що прожили в місті понад десять років. Жителям Робітничого району заборонили купувати нерухомість в Аристократичному. В містян почали виховувати дивний надмірний патріотизм і зі шкільної лави навчали шанобливості до отців-фундаторів. Потім за загадкових обставин у річці втопився Олекса Чорний, і його місце посів один з міських магнатів, Ласло Варга. Але Августа все це не обходило: він днював і ночував у лабораторії і видавав винаходи один по одному.

Леобургові надходили великі замовлення на технології — саме цим здебільшого торгувало місто,— і дедалі більше грошей. На кредити Російської Імперії в місті почали будувати найбільшу в Європі експериментальну лабораторію. Рішенням Ради утвердили гранти для найкращих вчених на їхні експерименти в обмін на участь в обов’язкових міських проектах. І Август, певна річ, погодився з цією новою вимогою. Він виконав кілька замовлень — цілком упевнений, що допомагає власному місту. Тож чергове завдання, яке він дістав від Ради, його жодним чином не збентежило.

— А дарма. Проект було повністю засекречено, ми з Августом не мали права залишати лабораторію і спілкуватися з людьми ззовні. Від початку тхнуло доволі кепсько,— Мотта зітхнув і якийсь час помовчав, а потім провадив: — А потім нам озвучили те, що ми мали створити. Й одразу стало зрозуміло: наш винахід буде використовуватися аж ніяк не в мирних цілях. Це був газ — хімічна зброя, що знищує все живе. Смертоноснішої речовини світ ще не знав.

Агнеса вражено зітхнула. І без того бліда, вона зблідла ще дужче й важко хапала повітря. Данило обійняв її за плечі. Дівчина зніяковіло відсахнулася.

— Август вимагав покликати до нього Оздеміра, погрожував саботувати проект. Юміт з’явився наступного дня й мав дуже невдоволений вигляд. Він пояснив, що газ використовуватимуть лише у крайньому разі, і він потрібен винятково для самооборони Леобурга, що не має власної армії. Юміт казав, що місто оточують непередбачувані держави, і взаємини між Російською Імперією та Австро-Боснією з часів Першої середземноморської війни залишаються вкрай напруженими. Август наполягав, шо така зброя мирному місту, захищеному міжнародними угодами, не потрібна. Але Оздемір уперся, і нам довелося розпочати роботу, бо правила були єдині для всіх. А потім Август дещо дізнався...— вигнанець обернувся до Агнеси й подивився їй в очі.— Так, ми з твоїм батьком, Агнесо, мали створити зброю. Але не для Леобурга. А для Російської Імперії.

— Але це... це... божевілля! — за мить видихнула вона.— Якби вам вдався цей проект, Росія одразу ж могла б оголосити війну австрійцям і використати цей газ на полі бою! Тоді постраждали б не тільки обидві сторони, але й Українське Королівство, і Нейтральна зона, і... і сам Леобург! Вони зійшлися б саме тут!

Мотта знизав плечима.

— Оздеміра це не хвилювало. За проект обіцяли нечувану суму — сто мільйонів лео.

Агнеса хотіла щось додати, але затнулася й вражено округлила очі.

Данило насупився. Повірити в цю історію було легко, старий індіанець виявився напрочуд переконливим оповідачем. До того ж, Данило знаходив запис у дядьковому щоденнику — в Леобурзі справді створювали зброю. Але гарно брехати можна й навчитися: по смерті Яблонського у Мотти було вдосталь часу, щоб зліпити будь-яку, навіть найфантастичнішу історію. Крім того, дивувало інше. Вигнанці чогось чекали: Лейла вже кілька разів поривалася вставити в розмову свої «п’ять копійок», а Давид мовчки кидав гострі, пильні погляди то на Данила, то на Агнесу, ніби готувався атакувати їх у будь-який момент.

Мовчати більше не було сенсу. Вигнанці дійсно мали плани щодо Агнеси, і Данило в цю схему, вочевидь, не вписувався. Саме час поставити уточнювальні питання.

— Ви попереджали Августа, що проект може бути небезпечний? Тоді, на початку? — запитав Данило. Вигнанці дивилися на нього так напружено, ніби чекали, що він вихопить з-за пазухи револьвер.— Як ви потрапили до лабораторії, Марсело?

— Мене привів Август,— спокійно відповів Мотта.— Ми товаришували й знали один одного багато років. Я відповідав за зв’язки з леобурзькими винахідниками, коли працював у себе на батьківщині, в Перу. Август покликав мене до Європи, допоміг влаштуватися в місті й надав роботу в своїй лабораторії. Напевно, тому я й дозволив йому переконати себе, що обов’язкові міські проекти не можуть мати на меті нічого поганого...

— Але ви про це гірко пошкодували! — Данило з презирством викривив губи.— Ваш друг по смерті став міською легендою, він віддав життя за науку, а вас ганебно виперли геть, та ще й покалічили! Як же не зненавидіти Яблонського й всю його родину після цього?

Мотта здивовано роззявив рота, Лейла дивно сіпнулася, але Давид одразу ж схопив її за лікоть. Агнеса обернулася до Данила й кинула на нього докірливий погляд.

— Ваші звинувачення щонайменше безглузді,— оговтавшись, мовив перуанець.— Родина Августа завжди була мені як рідна. Я виріс без батьків, а коли приїхав сюди, настільки захопився наукою, що так і не одружився. Ви й гадки не маєте, що для мене означає дім і родина Яблонських.

— Ну, знаєте, як це буває,— глузливо посміхнувся Данило.— У вашого друга все виходить: і родина гарна, і будинок найкращий у місті, і повага. А у вас нічого.

— Даниле!

— Помовч, Агнесо! — не витримав він.— Ми б не сиділи зараз тут, якби не ці люди! Вони можуть розповісти тобі