Леобург - Ірина Грабовська
— ...і всі ми сподіваємося, що Агнеса допоможе нам його врятувати,— закінчив за нього фразу Давид.
Данило повільно обернувся до нього. На обличчі сама собою з’явилася крива посмішка. Приголомшливо!
— Оце й усе? Халява скінчилася?
— Він звертається до Агнеси! — Лейла підскочила з місця й нависла над столом.— А не до її прес-аташе! Ти вже достатньо нагородив тут усілякої фігні, саме час трохи помовчати. Вона має повне право вирішувати, чи брати участь у нашому плані, чи ні. Чи не так, Агнесо? Ти ж любиш Леобург. Це — твоє місто. Це — місто твого батька. І ти не можеш зараз туди повернутися. Насправді ти така сама вигнанка, як і я. Отже, чому б нам не допомогти одна одній?
Агнеса витерла очі й важко втягнула повітря.
— Я... що я можу?
— Розповісти леобуржцям правду,— зблиснувши очима, мовив Давид.— Оздемір убив Яблонського й таємно перетворив Леобург на наукову лабораторію Росії. Австро-Боснія й Росія готуються до чергового раунду протистояння, і нас втягують у війну. Леобуржці мають право знати, яка небезпека висить над містом. Ми намагаємося пояснювати їм. Але «Зоря Леобурзька» користується попитом лише в Робітничому районі, до інших вона просто не доходить. Я хочу, щоб ти стала нашим голосом. Тобі вони безумовно повірять.
— О так, звісно! — посміхнувся Данило.— Між вами велика відмінність! Ви — політичні вигнанці, а Агнеса всього-на-всього офіційно визнана винною в убивстві свого дядька і, до того ж, утекла з в’язниці. Вона точно гідна повної довіри з боку містян, у яких голови забиті пропагандою Ради!
— Ти можеш дослухати до кінця? — Лейла вигнула брову.
Данило розлючено закотив очі. Ця дівчина з холодним поглядом і вкрадливим голосом нервувала його від першої хвилини знайомства.
— І що ж ви можете запропонувати нам? Якщо у нас взаємовигідна співпраця.
— Ми допоможемо тобі довести розслідування до кінця,— рішуче сказав Давид.— І дізнатися, хто насправді вбив Фелікса й сплів це жахливе павутиння, в якому ми всі тріпочемо, наче мушва. Тоді ти зможеш довести непричетність Агнеси й повернутися разом з нею до свого будинку.
— Або до порталу, який веде у нашу реальність. Ти зможеш повернутися додому, Даниле,— з несподіваним сумом у голосі промовила Лейла.
Данило мимоволі роззявив рота. Ще десять хвилин тому він з цілковитою впевненістю підозрював це люб’язне товариство у світовій змові, але ось тепер вони пропонують допомогу. Він раптом відчув, як неймовірно втомився — мозок просто відмовлявся переробляти такий обсяг суперечливої інформації. Агнеса, здається, вже ненавидить його, Мотта зневажає, а Лейла з Давидом просто знущаються. Данило зрозумів, що остаточно заплутався.
— Чи правильно я розумію ваші умови,— повільно вимовив він.— Ви хочете, щоб ми довели непричетність Агнеси до вбивства, і після цього вона розповіла б усю правду містянам? Прес-конференцію скликала, чи що?
Давид кинув запитальний погляд на Лейлу, але та похитала головою і відповіла:
— Ну, чому ж? Усе це можна зробити водночас. І так, щоб почув увесь Леобург.
Данило розгублено розвів руками, але в цей момент відчув, як його долоні торкнулися прохолодні пальці. Агнеса взяла його за руку, і коли їхні погляди зустрілися, він зрозумів, що має лише один варіант відповіді.
— Ми згодні,— коротко сказала вона.
Данило сидів у їдальні на самоті, зрідка прокручував коліщатко лампи й незмигно спостерігав, як полум’я то яскраво спалахує, то згасає і віддає кімнату похмурим сутінкам. Агнеса зупинилася за кілька кроків, не наважуючись підійти ближче, і просто дивилася на його стомлену згорблену спину, на розпатлану чуприну. Їй чомусь стало боляче дихати й нестерпно кортіло наблизитися, сісти поруч, покласти голову йому на плече, але вона стояла нерухомо, ніби втратила здатність пересуватися.
— Ти, напевно, ненавидиш мене,— почав першим Данило й кинув на неї задумливий, сповнений гіркоти погляд.— Чи, точніше, зневажаєш.
— Ні,— вона похитала головою, сіла на лавку поруч і склала руки на колінах.— Ти ні в чому не винен. Варто визнати: у тебе були підстави не довіряти їм.
— Я й зараз не довіряю.
— Я теж...
Данило кинув на неї дивний погляд — у ньому прозирали не тільки подяка й полегшення, але й сум. Агнеса знала, що саме обтяжує його. Навіть якщо вигнанці допоможуть з’ясувати, хто вбивця, це буде непросто. І поки вони не вирішать цю справу, її добре ім’я відновити неможливо, а Данило не зможе дістатися порталу, щоб потрапити додому.
— Як ти? — Данило простягнув руку й злегка торкнувся її щоки.— Вигляд маєш уже кращий.
— Мені справді ліпше,— всміхнулася Агнеса.— Я багато думала... Якщо в усьому винні не вигнанці, то хто? Маєш якісь припущення?
— Я не знаю, Агнесо...— Данило важко зітхнув.— У мене відчуття, що я біг-біг — і раптом упав і ніяк не можу підвестися. Мені повсякчас таке жахіття снилося в дитинстві. А ще... я думаю про те, що сталося з тим поліціянтом.
Він обернувся до неї і завмер, дивлячись у очі, а за певний час знову перевів погляд на вогник.
— На майданчику, коли ми тікали на дирижаблі. Напевно, він мертвий.
Боже! Агнеса заплющила очі. Після всього, що сталося, вона геть забула про це. Можливо, через них загинула людина, а вона викинула це з голови, ніби несуттєву дрібницю.
— Що тоді сталося? Я обернулася, коли він вже лежав.
— Ми билися, я вибив у нього револьвер. Потім я вдарив його. Він упав і більше не ворушився.
Агнеса затремтіла.
— Може, з ним усе гаразд? Він знепритомнів, але це не означає, що ти його вбив.
— Можливо. Знаєш, у мене останнім часом бувало відчуття, ніби хтось керує моїм тілом, а я не можу нічого вдіяти, лише спостерігаю. Але річ у тому, що іноді я навіть задоволений з того. І я щойно це зрозумів. На щастя, я його тільки вдарив. Але ж у мене був револьвер. І в тому стані я б стріляв не в повітря, не в руку, не в ногу. Я б стріляв на ураження. І не знаю, чи я хотів урятувати тебе, чи просто боявся програти,— Данило похилив голову на
