Леобург - Ірина Грабовська

— Ти не Едвард,— Агнеса присунулася ближче й обережно, майже невідчутно торкнулася його плеча.— Навіть якщо у вас і є щось спільне, повір мені, ти зовсім на нього не схожий.

— Але ми — єдине ціле,— задумливо промовив Данило.— Ми однакові. В мені все це є, розумієш? Я не зробив нічого протиприродного ані тоді, коли вистрелив у людину, ані тоді, коли шантажував твою матір виселенням з будинку.

Агнеса спантеличено закліпала очима, але миттєво опанувала себе. Ще кілька днів тому, коли вона не знала точно, що людина, зовні настільки схожа на її кузена, насправді з іншої реальності, вона не сприйняла б його слова, як щось дивне. Але зараз... навіть якщо так і було, відмінність між ними полягала в тому, що Едвард Яблонський ніколи не відчував би докорів сумління за такі вчинки.

— Проблема не в тому, що всередині тебе все це є. А в тому, щоб зробити правильний вибір.

Данило всміхнувся, не обертаючи голови. Агнеса потягнулася до нього й торкнулася вустами його щоки.

— Дякую.

— А я дякую тобі,— за якийсь час відповів Данило й глянув на неї.

В його очах знову танцювало полум’я, як у день арешту, коли він намагався врятувати її. Агнеса зберігала в пам’яті той палючий, схвильований погляд як один зі своїх найкращих спогадів, наче промінчик, котрий обіцяв їй, що все ще може вирішитися щасливо, навіть коли надія випаровувалася, вислизала крізь маленьке ґратчасте вікно, і дівчина залишалася сама в темряві й нескінченному холоді. Він був з нею весь цей час, і Агнеса нарешті зізналася собі, що тільки зараз їй знову захотілося жити, і сили сповнили її втомлене, змучене тіло. Данило потягнувся до її обличчя, як тоді, на дирижаблі, але тепер вона не відсунулася, тремтливо чекаючи його дотику.

— Ма-а-аку, це твої малі поцупили мій ремінь? Знайду — вуха обірву! Ой...

Лейла зупинилася на порозі, і здивований вираз обличчя за мить змінила звична крива посмішка. Агнеса зніяковіло відсунулася, Данило кинув на вигнанку роздратований погляд.

— А, у вас тут типу інтим? Вибачте, що потурбувала,— дівчина вперла руки в боки, а відтак почала копирсатися у речових мішках, звалених на купу у кутку їдальні.— Ви теж молодці, знайшли час.

Лейла не знайшла ременя й вилаялася. Агнеса все ніяк не могла звикнути до її поведінки й навіть зовнішнього вигляду: поспіхом заплетена коса, зелена чоловіча сорочка, чоловічі штани, грубі чоботи з високими халявами, шкіряний корсет. На ньому щось виблискувало — здається, невеликі метальні ножі. А ще її зап’ястки обхоплювали браслети з темно-коричневої шкіри — щось таке Агнеса бачила в чоловіків на феротипах Тео з Вайомінгу. В Леобурзі жінки так не вдягалися навіть у Робітничому районі. Лейла уважно подивилася на них і зникла в темряві коридору. Агнеса ще досі почувалася ніяково й не наважувалася глянути Данилові в обличчя.

— До речі, в мене з’явилося одне припущення щодо вбивці.

— Яке припущення?

— Все, що відбувається, однаково дуже схоже на помсту. Тональність цих записок, постійні пастки, і навіть копія метричної книги, що надіслали Тео. Може, все це роблять самі отці-фундатори? Мені на думку не спадає більше жоден «хтось», настільки ж хитрий і розумний, щоб провернути всі ці справи.

— Вони вже вбили мого батька. Навіщо їм усе це? — сумно запитала Агнеса й склала руки в замок.— Навіщо вбивати дядька Фелікса? Навіщо шантажувати мене зустріччю з вигнанцями, якщо можна без зайвих зусиль депортувати всю родину?

— Фелікс був братом Августа, він посів його місце в Раді й міг розпочати розслідування обставин його загибелі,— невпевнено заперечив її «кузен».

— Ні, Даниле, твій...— вона запнулася, мало не вимовивши «батько».— Тобто, дядько Фелікс ніколи не став би з’ясовувати причини вибуху в лабораторії. По смерті тата ми опинилися у вкрай складному становищі,— зітхнула Агнеса.— Перед участю в останньому проекті батько заклав до міської скарбниці наш маєток, щоб отримати кошти на дослідження. Ти, напевно, вже чув про такі ситуації: вчені в Леобурзі — справжнісінькі фанатики, вони продадуть останню сорочку заради завершення досліджень. Так от, після його смерті ми фактично залишилися на вулиці. Того дня, коли наше майно вже описували й виносили з дому, на порозі з’явився Фелікс. Дядечко одразу попрямував до міського скарбника й викупив маєток. Так ми потрапили в найдурніше й найжахливіше становище, яке тільки можна уявити: стали гостями у власному будинку й мешкали там тільки з ласки заможного родича.

Агнеса з болем опустила повіки. Всі довгі дні, коли вони потай обговорювали цю ситуацію й гадали, як довго зможуть жити тут, за якусь секунду пролетіли перед її внутрішнім зором. Жахливі, темні дні. Але хто знав, що все складеться ще гірше?..

— Потім мама знайшла вихід. Ми б ніколи не назбирали стільки грошей, щоб викупити маєток у Фелікса, але ми могли б його успадкувати! Того самого дня вона заявила дядечкові, що Тео в його двадцять чотири роки вже давно час взятися за розум і побратися, а кращої кандидатури, ніж я, в Леобурзі годі й шукати. Тео! Я була шокована, коли дізналася, що заради родини мені доведеться стати дружиною цього дикуна. Я боялася його до смерті! Але довелося поступитися. Я не могла допустити того, щоб ми опинилися на вулиці,— Агнеса зробила паузу й розправила брижі на спідниці.— Фелікс спочатку здивувався, але потім дав згоду. Тепер я розумію чому: він одразу ж прорахував, що в такий спосіб стане моїм опікуном, а це означає місце в Раді! Гадаю, отців-фундаторів також порадувала ця перспектива: Фелікс усіляко намагався довести їм свою лояльність, і, ймовірно, вони хотіли використати його для замилювання очей — леобуржці обожнювали мого батька, і допоки в Раді сидів його брат, містяни не звинувачували б її членів у трагедії.

Агнеса кинула на Данила сумний погляд і замовкла. Він насупився, потер підборіддя й криво посміхнувся.

— Ти розумієш, що це означає?

Дівчина здригнулася. Його інтонація чомусь налякала її.

— Що?

— Те, що ми перебрали всі можливі варіанти ззовні. А отже, вбивця й загадковий «доброзичливець» — це людина з нашої родини. Це не ти, не я, чи, точніше, не Едвард, якого вже, певно, не існує на цьому світі, не Тео й не Юліана. І — на дев’яносто дев’ять цілих і дев’ять десятих відсотка — не Свенсон, який не