Леобург - Ірина Грабовська
— Шукали, звісно. Спочатку Браяну ніхто не вірив. Та коли стемніло, а мене так і не було, вони злякалися. Здійняли галас, пішли до поліції. Зникла іноземна туристка, скандал! Мене довго шукали, та зрештою хлопці поїхали в свою Румунію. А коли я знову опинилася в нашій реальності,— Лейла підібгала куточки уст,— я мовчала. Взагалі нічого нікому не сказала. Мене аж трусило від усього цього. Я поїхала додому, а за тиждень повернулася до Леобурга.
— Навіщо?
— Бо тут залишилася дорога мені людина.
Судячи з її інтонації, вигнанка не збиралася продовжувати. Певно, мова йшла про того, з ким вона познайомилася в перший день у цій реальності.
— Зрозуміло,— видихнув Данило.— Бачу певну закономірність між нашими випадками. Здається, перехід дозволяється, якщо є серйозна небезпека.
— Так, а ще портал відкривався, коли я завершувала якусь справу або в цьому, або в нашому світі. Бувало кілька разів.
— О, до речі,— надихнувся Данило.— Коли в нашій реальності знайшли архів Яблонських, портал відкрився, і я потрапив додому!
— От бачиш. Ми відкриємо його. Що-що, а небезпеку я тобі гарантую. Не кажучи вже про завершення справи.
Данило кілька секунд вивчав поглядом її гарне, з трохи жорсткуватими рисами обличчя. Помаранчеві відблиски вогника газової лампи танцювали в її темних очах.
— Я оце думаю,— почав Данило.— На твоєму місці я б щоночі прокрадався до Яблонських і чекав, коли відкриється портал, але ти не поспішаєш додому. Чому ти залишаєшся? «Порятунок Леобурга» — це ж не твоя мета.
— Маю одну незакінчену справу,— ухильно відповіла Лейла.
— Оздемір?
Вигнанка повільно обернулася до нього.
— Тобто?
— Що ти написала Оздемірові тоді, в Ратуші?
— Коли?
— Я приходив по архів. Ми вийшли з кабінету, і на шибці був напис... губною помадою?
— А, це...— всміхнулася Лейла.— Та дурниці. Дрібні жіночі капості.
— Але він злякався.
— Це добре,— задоволено кивнула дівчина.— Шкода, що не настільки, як мав би.
— Ти хочеш помститися йому за своє вигнання?
— Можна й так сказати.
Лейла мимоволі втягнула голову в плечі й стиснула кулаки. Данило опустив погляд на її руки й виявив, що шкіряних браслетів нема, а зап’ястки пошматовані старими шрамами. Їх було багато, різної форми — поздовжні й поперечні, широкі й ледь помітні, але два найбільших оперізували її руки біля самої долоні. Лейла здригнулася, простеживши за його поглядом, і швидко обсмикнула рукави.
— Що це?
— Тебе не обходить.
— Я бачив такі рубці в Оздеміра, але їх було лише два — навколо зап’ястків.
— Ну, треба ж таке, дуже цікаво,— дівчина роздратовано видихнула.
— Звідки ти знаєш турецьку? — продовжив допит Данило.— Чи тобі хтось...
— Мій батько — професор-сходознавець з МДУ, я багато чого знаю,— рішуче урвала його Лейла й змінила тему.— До речі, а що ти там роздивлявся в коридорі?
Бісова дівка! Коли вона встигла помітити?
— Так, нічого особливого.
— Показуй. Швиденько. Ну?
Лейла жадала змінити тему й навіть вигадала як, але Данила просто розпирало від цікавості. Її історія очевидним чином відрізнялася від історій інших вигнанців і — він був ладен побитися об заклад — була якось пов’язана саме з турецьким «отцем-фундатором». Але як?
Цікаво, як би вчинив Едвард на його місці?
— Міняймося. Я тобі покажу те, що роздивлявся, а ти мені розкажеш, за що тебе вигнали й як це пов’язано з Оздеміром.
Лейла витріщила очі.
— Ти нахаба!
— Не нахабніший за тебе. То як?
— Гаразд,— гмикнула дівчина.— Мене вигнали, бо ми з одним чуваком намагалися пограбувати аристократа, і мій напарник мене здав. Він сказав, що все спланувала я. До мене грабіжників не виганяли, але Оздемір наполіг на цьому. От і все.
— А рубці?
— Чула, що під час Першої війни, ну, як її... Першої середземноморської, він потрапив у полон до австрійців. Певно, вони тримали його в кайданах, може, катували. А історія про мої рубці не входить у пакет домовленостей,— усміхнулася дівчина.— Тепер показуй.
— Це все?
— Так, я — грабіжниця-невдаха. А ти чого чекав?
Кілька секунд вони дивилися одне одному в очі, й Данило точно знав, що вигнанка бреше. В думках промайнув ще один спогад: зображення зниклої дівчини на оголошеннях в Академічному районі. «18 років, невисока, волосся чорне, очі карі, над верхньою губою — дві родимки». Лейла, звісно, була старша за зниклу Олену й не мала родимок, але в іншому вона була доволі схожа на неї.
— Тут усього можна чекати,— знизав плечима Данило.— В Леобурзі виганяють, калічать, засуджують невинних, ще й дівчата зникають...
Варто було йому кинути останню фразу, як обличчя вигнанки перетворилося на камінь. Погляд став холодним і жорстким, вона розлютовано стиснула щелепи.
— Колись усі дізнаються,— промовила вона, дивлячись кудись у темряву.— Я тобі обіцяю. Але наразі тобі краще не думати про це. То що там ти ховаєш від мене, мій транслокальний друже?
Данило показав їй феротип.
— Це мій дядько. Він такий самий, як і ми: відчуває портали. Саме за ним я попхався до Леобурга, але так нічого й не з’ясував... Ну, вбивство Фелікса, потім арешт Агнеси... Все якось закрутилося. Такий з мене дбайливий племінник.
Лейла тим часом незмигно дивилася на зображення, ніби взагалі не слухала його.
— А я його знаю...— повільно вимовила вона по паузі.— Якщо це справді твій дядько, а не його двійник — він непогано влаштувався.
Лейла більше не вимовила ні слова, підвелася з місця й зникла в темряві. За кілька хвилин вона повернулася зі старою пом’ятою газетою.
— Дивися. Це австрійська газета. Тут стаття про те, як Австрія посилює оборону східних кордонів. І нижче... «Елвір Дем’янич призначений особливим радником цісаря з озброєння й підтримання військової потужності всієї Імперії».
З зображення на нього дивився... усміхнений дядько Іван, що потискав руку самому імператору Австро-Боснійської Імперії.
У Данила мимоволі відвисла щелепа, а брови поповзли вгору.
— Круто, еге ж? Цікаво, ким був мій двійник? Може, мені теж можна влаштуватися на тепленьке місце? З’ясувала тільки, що вона, ймовірно, загинула в пожежі, але...
— Не може бути! — Данило не слухав її, роздивляючись феротип.— Ми знайшли це в будинку по той бік... Але ж... дідько! Хто б міг подумати!
— А що на другій половинці фотки?
Данило перевів погляд на Лейлу й здивовано звів брови.
