Академія Аматерасу - Наталія Ярославівна Матолінець
— Неправда, — Сансара підійшла ближче. Голос її тепер лунав, як скрегіт криги. — Вітати мене неправдою — як погано… Пані директорко, а що це у вас у волоссі? Громовідводи?
Волосся Аматерасу було, як завжди, ретельно укладене у складну зачіску, яку прикрашали золоті спиці шпильок. Директорка не відповіла. Проте Сансарі і це не сподобалося. Вона повторила:
— Я спитала: що у вас у волоссі?
— Це шпильки. Прості шпильки.
— Красива робота, — гостя висмикнула одну прикрасу і піднесла її до очей.
Чорне пасмо Аматерасу впало на її плече — директорка здригнулася, мов від удару.
— Яка філігранна! Старовинна робота.
— Пані Іґґдрасіль… — почав був Одін, проте Сансара зиркнула в його бік, і перший заступник тут же розпластався на землі.
— Я не говорю з вами, — кинула гостя, заколюючи шпильку в одну зі своїх кіс, обкручену довкола коліщатка. — А щодо вас, директорко, то негоже носити… скільки їх там у вас… п’ятнадцять? Так, негоже носити п’ятнадцять коштовних шпильок на щодень, ще й у присутності поважних гостей. Красуйтеся своїми спогадами деінде.
— Звичайно, пані Іґґдрасіль, — твердо відповіла Аматерасу і так само твердо схилилася в поклоні. — Якби ви були такі ласкаві звільнити мого першого заступника…
— О, звісно! — Сансара, здавалося, повеселішала і махнула рукою в Одінів бік, вивільняючи його. — А тепер до справ. Рада бачити, що у вас усе процвітає. Який чудовий випуск! — жінка позирнула на всіх присутніх.
Рен здригнулася, коли погляд гості черкнув її, ніби вогненна хвиля, котра випалює всередині останки спокою і селить там бажання впасти на землю і не ворушитися, не дихати, не привертати уваги. Що завгодно — аби тільки ці мигдалевидні очі більше не торкалися її жодним позирком.
— Любі студенти, мені потрібен лише один із вас! — повідомила Сансара врочисто. — Той, хто носить ім’я Діоніс. Бог вина й веселощів.
Серце тенькнуло.
— Тут немає нікого на ім’я Діоніс, — директорка випросталася.
— Немає? — Сансара перепитала спантеличено, мов акторка поганого театру. — Немає?
— Саме так, — підтвердила Аматерасу.
— Ви не брешете, пані директорко, — гостя нахилила голову в один бік. Тоді в інший. — А ні, ви не брешете! Тут немає нікого… нікого на ім’я Діоніс… Але я знаю, що
таких ]]> помилок не буває. Тож скажіть мені негайно: де він?Сансара на позір не зробила нічого, проте на Рен навалилася непомірна вага, яка притискала до землі, розплющувала, втискала в камінь, погрожуючи знищити повністю. Коліна підігнулись, і вона впала, відчуваючи, що ще дві секунди — і кістки переламаються. Але дві секунди минули, а хрускоту досі не було. Тільки відчуття, що щось руйнує її зсередини, роздираючи зв’язки і сухожилля, трощащи кості, шматуючи м’язи. Кров сполохано закипала. Мить — і Рен зрозуміла: кров справжня. Вона скрапувала з її носа, витікала з рота, погрожуючи задушити. Повітря не стало.
— Відпустіть студентів, — сказала — ні, наказала — Аматерасу.
— Де Діоніс? — перепитала Сансара.
Згорав кожен атом тіла. Агонія вимикала думки. Кров юшила і не спинялася.
— Відпустіть. Моїх. Студентів.
— Спершу Діоніс. Мені потрібен Діоніс.
Біль наростав, щоразу здавалося, що гірше вже не буде, але він наростав і далі.
«Це буде дуже безглуздо: загинути і не виростити його нездійсненну мрію».
— Діоніс, — безжально повторила гостя.
— Тут немає Діоніса!
Рен понад силу повернула голову в бік — там стояв Торарей. Його темне волосся взялося вогнем на кінчиках, у правій руці майнув кривавий меч — край леза застиг за півподиху від горла Сансари. Ліва рука доцента-стихійника стискала молот, занесений для удару.
Гостя не видавалася ні наляканою, ні здивованою. Адже Торарей не міг поворухнутися. Його напружені м’язи застигли на межі фатального руху, але Сансара легко пурхнула вбік і похитала пальцем.
— Е-е-е, ні, Торе. Е-е-е, ні, Арею… Я знала, що ви станете вибуховою сумішшю, але, е-е-е, ні, я не дозволю вам. Це був неправильний крок, любий.
Сансара звела руку вгору, і на кінчику її пальця загорілася крихітна золота крапля, достоту зірка чи сонце. Вона віддзеркалювалася в очах застиглого Торарея, де тремтів — чи не вперше — острах. Сила Сансари відпустила студентів — Рен знову могла дихати, хоча кашляла кров’ю і задихалася, спостерігаючи за тим, як…
— Стійте! — Діта кинулася навперейми й затулила собою доцента-стихійника. — Стійте!
Вона вся дрижала, але розчепірила руки і завмерла так, мов за її тендітним станом зміг би сховатися кремезний доцент. Діта мала такий вигляд, наче й кінець світу не зрушить її з цього місця.
Та кінець світу — всіх світів — був тут в образі тендітної жінки з осяйною, певна річ, убивчою краплею енергії на кінчику вказівного пальця.
Сансара завмерла. Зацікавленість загорілася на її обличчі усмішкою.
— Афродіто, йди звідси — процідив Торарей. — Просто… йди.
Діта, проте, навіть не зворухнулася.
— Тор і Арей порушили найпершу заборону. Вони підняли зброю на
мене ]]> , — Сансара смакувала кожне слово, як вишуканий десерт. — Для них немає жодного виправдання, Афродіто. Жод-но-го.— Ні, — вперто шепнула Діта. Голос її не тремтів, тремтіли руки, по яких раптово почала розтікатися кров від ран, котрих не бачило око. Грива золотого волосся впала на чоло викладачки, коли розкололася діадема, що його стримувала, проте Діта подивилась на гостю спідлоба і видушила знову: — Ні.
Більше — жодного слова.
— Афродіто, відійди, — наказала Сансара, наступаючи на уламки Дітиної діадеми, які хрускотіли, мов кістки. — Ти чудово знаєш, що мені нічого не вартує позбутися й тебе, але не хочу, аби студенти подумали, що Стовпи Всесвіту неґречно поводяться з їхніми викладачами. Ми несемо кару лише тим, хто завинив. Бо ми — великі та милостиві.
