Академія Аматерасу - Наталія Ярославівна Матолінець
— Я згодна, — видихнула дівчина, нагадуючи собі, що мусить перемогти. Мусить — задля себе й Енліля. Задля рідних уже стін Академії. Задля маленької сфери з нездійсненною мрією.
— То як ти розвієш мою нудьгу? — неуважно спитала Сансара, масажуючи мочку вуха, де подзвонювали тонкі дужки сережок.
— Якщо я розповім, не спрацює, — відповіла Рен. — Скажіть, шановне Колесо Долі, чи правда те, що вас шанують усі і всюди?
— Так. Звичайно. Краще вчити історію треба, неуважна студентко Савітрі.
— Чи так було в усі часи?
— Так, в усі. Недалекі боги якось посміли кинути мені виклик, та жодна божественна сила не зможе пробити мого захисту, — в голосі Сансари не було радості чи гордості, тільки нудьга.
— Але я читала, що Стовпів перемогли в Академії, — обережно додала Рен.
— Не мене, — кинула Колесо Долі, — то інших. А я — найкраща з-поміж них.
— Певна річ, — Рен знову вклонилася. Усе всередині неї скручувалось у маленьку краплю, готову вибухнути. Серце бухкотіло ледь не в горлі.
— То коли почнеться щось цікаве?
— Уже почалося, — дівчина подумки попрощалася з усіма, кого знала, і з відчуттям пустоти й дикого дзвону в голові кинулася вперед — просто на її величність Колесо Долі, Хранительку Всесвіту, обороницю Третього Стовпа, велику й милостиву Сансару Іґґдрасіль, котрій не могла загрожувати жодна сила жодного бога.
Рен виставила руки вперед і щосили штурхонула Сансару на підлогу. Від несподіванки худорлява й невисока жінка не втрималася на ногах, послизнулась і розтягнулася на білих плитах. Рен упала на коліна поруч неї, хутко висмикнула шпильку Аматерасу з Сансариної коси, а тоді занесла вгору, щоб гострим кінцем увігнати в руку Колеса Долі. Проте перш ніж вона зробила це, внутрішній голос наказав спинитися. Та так владно і гучно, що Рен послухалась.
Вона затиснула шпильку міцніше і застигла. Очі Сансари звузилися:
— Давай, що ж ти зупиняєшся?
Колесо Долі розкинула руки в сторони, демонструючи свою безборонність.
— Напади на мене. Порань. Завдай болю. Здивуй мене, нахабна студентко. Це ж те, чого ти хочеш.
— Ні, — зачаровано вимовила Рен самими губами, хоча слова Колеса Долі відлунювали в її голові, як незборимий дзвін, який множився і множився, заполонював усе і не залишав місця на спротив.
— Ти повинна це зробити, — наказував голос, вростаючи в тіло болючим частоколом. — Дай вихід своєму найглибшому гнівові. Вдар мене. Я бачу все по твоїх очах, студентко: там криється тінь, тінь ця загнуздала твою душу і не покине її ніколи. Тож не крийся, не вдавай, що ти здатна встояти, не вдавай, що маєш силу, бо ти не маєш сили. Ти не маєш нічого поза тим, що тобі даю я, Колесо Долі. Якщо не вдариш мене, то я заберу твоє життя так легко, як зрізаю стебло квітки в ранковому саду, ще до того, як вона побачить сонце.
— Ні, — вперто, мов Діта нині вранці, повторила Рен.
У голові наростав шум, у якому губилися слова Сансари, та, мов сигнал старого радіо, пробивалося волання внутрішнього голосу. Він кричав їй про перемогу. Про безумовну, безперечну, непереборну перемогу.
«Вона вб’є мене, — зрозуміла Рен так чітко, мовби саме це було написано в мигдалевидних примружених очах. — Вона вб’є мене — не тому, що я завинила в химерній історії з Діонісом. Не тому, що я напала на неї. Вона вб’є мене з примхи. Отож, підкорюсь я чи ні, це однаково не схилить чаші терезів».
Із цим новим усвідомленням дівчина підвелась і відійшла на кілька кроків назад. Пальці ще стискали шпильку Аматерасу, мов останню опору в цілому світі. Та навіть могутня про студентське око директорка не могла прийти на допомогу.
— Я почула ваші слова, — видихнула Рен. — Ви очікуєте, що я пораню вас. Спробую принаймні. Вчиню, як сказано. Але я не зроблю цього, о величне Колесо Долі, й не розважатиму вас жодним чином.
Сансара гнівно втягнула повітря і звелась на ліктях. Її зачіска була зіпсована, як і настрій, очевидно. Та це тривало лише мить — далі вуста однієї зі Стовпів викривила лукава посмішка.
— Ти, студентко, напрочуд кумедна, коли думаєш, що маєш змогу не скоритися моєму наказові. Та спишемо це на твої необачність і юність. Скажи краще: ти хотіла поранити мене. Ти хотіла завдати болю — я бачила це достеменно, як і твою занесену до удару руку. Чому ж зупинилася?
— Мені спершу спало на думку напасти на вас голіруч — бо певна, що ніхто не ризикував робити цього, — пояснила Рен глухо і зі здивуванням помітила, що в її голосі взялися вогнем горді нотки. — Та коли ви самі зрозуміли мій намір і наказали зробити це, задум втратив сенс. Тож я піду іншим шляхом. Я
відмовляюся ]]> завдавати вам болю.— Якщо ти не зробиш того, що наказано, я можу завдати болю
тобі ]]> , — Колесо Долі повільно підвелась і недбало поправила сукню. — Мені нічого не варто забрати твій цінний захист і переламати всі кістки так, що їх не збере докупи жоден цілитель. Хоч яка б горда й нахабна ти стояла переді мною зараз, не повірю, що не боїшся болю.— Боюся, — Рен почала гризти щоку зсередини, думаючи, як довго вона ще зможе дискутувати з Сансарою, перш ніж та знову занудьгує і вирішить, що час завершувати. — Ніхто не любить болю.
— Тож давай укладемо угоду. Якщо ти послухаєшся наказу і нападеш на мене, тобі не доведеться страждати.
— Доведеться. Біль не лише фізична категорія, — відказала Рен. — Ви мене провокуєте на недоречне насильство, на порушення правил, за якими я живу, тож якщо підкорюся, то програю.
— Ти програєш в обох випадках, якщо того забажаю я, — Сансара схилила голову набік,
