Свій час - Яна Юріївна Дубинянська

І чого це ми раптом зупиняємося в такому понтовому готелі?

— Ваш тридцять п’ятий, хлопчики, — сказала вона, несподівано опинившись поруч. — Блін, забула в них запитати, дабл чи твін.

Богдан хотів у неї запитати, не про цю дурню, звісно ж, про щось інше, важливе; та поки згадував, поки розганяв застояні, немов повітря в спеку, мізки, він раз у раз гальмував останнім часом, — її, ясна річ, уже не було поруч, ні в холі, ніде.

— Ходімо, — сказав йому Влад, картярським жестом підкинувши вгору магнітний ключ.

…Посеред номера, що бив на смерть бронзово-оксамитовою пишнотою, стояло, заповнюючи майже весь простір, велетенське двоспальне (Богдан би засумнівався стосовно «дво», якби спромігся про це подумати) темно-шоколадне ліжко. Влад хитромудро лайнувся.

— Вона забула, — машинально, на автоматі, заступився за Арну Богдан.

— Ага. У своїх апартаментах про щось би забула, — пробуркотів Влад, жбурляючи поперек ліжка рюкзак. — Руки!

Богдан переклав на тумбочку сумку з ноутбуком. Розпаковувати не було сенсу, однаково ми тут максимум на одну ніч. Слід буде запропонувати Владові демаркаційну лінію зі згорнутого покривала, сяйнуло йому, й осміхнувся з цієї дрібної, зате бистрої думки, і так само на автоматі перепитав:

— У яких апартаментах?

Влад, розшнуровуючи кросівки, зиркнув знизу через плече, мотнувши рудим хвостом:

— І не мрій. До неї Тьєрі приїздить сьогодні.

— Тьєрі? — не второпав Богдан.

— Чоловік.

Богдан кивнув. Інформація ішла до нього страшенно повільно, немов допотопний потяг, що петляє через усю країну, — якось вони примудрилися взяти квитки на такий, Костик за це відгріб, як школяр, але й тоді вони, ясна річ, усе одно встигли… Неспішний потяг із зупинками посеред жовтих ланів і на закинутих станційках, тут ми відчіплюємо зайві вагони, там пропускаємо нескінченний товарняк, а зараз стоїмо собі просто так, можливо, перезмінка у провідників… Розгалужена залізнична мережа центральної нервової системи, внутрішній імпульс котиться, постукуючи, від органів чуття до великих півкуль, транзитом через спинний мозок, я нікуди не кваплюся і не боюся запізнитися. Ну, чоловік. Я завжди знав, що в неї є чоловік.

— Він француз?

Треба ж було якось відреагувати.

— Та нормальний хлопець, — Влад вискочив, нарешті, з кросівок і завалився навскоси на ліжко. — Буржуй, звісно, родинний бізнес, те-се, але просунутий. У нього в юності свій рок-гурт був. Тому фінансує з розумом, а не просто Арночці на шпильки.

— Фінансує?

— Аякже. А ти думав, за чиї бабки ми оце ось усе?

Владів вказівний палець тицьнув у напрямку розложистої люстри на стелі; Богдан кивнув:

— Готель?

Нічого. Переночую деінде. Щось придумаю.

— Ну так, готель. І альбом, і студію, і зали, і гастролі ці довбані…

Повільний потяг нікуди не поспішає. Все одно ж рано чи пізно доїде. Рано чи пізно до будь-кого дійде.

— А я думав, у нас державний патронат, — мовив Богдан; невідь-звідки спливло ім’я, і він його озвучив: — Сергій Володимирович Полтороцький.

— А ось цього я взагалі не доганяю, — озвався, потягуючись, Влад. — Нащо їй усіляка політична покидь. Користі нуль, бабла теж, просто піаряться завдяки нам.

І море, подумав Богдан.

— Ясно.

Загалом усе й справді було ясно. А деталі не мали значення.

— Піду прогуляюся, — мовив Богдан.

Скоса глянувши на Влада, що валявся на ліжку, обережно підхопив рюкзак і сумку з ноутом; його маневр не привернув жодної уваги, то й добре.

Звісно, він розраховував ще раз її побачити. Де-небудь у холі чи біля готельної парковки: спортивний автомобіль, букет на капоті, маленька Арна стоїть навшпиньках, обіймаючи великого літнього француза, схожого на Депардье… фігня якась. Він може бути який завгодно, той її Тьєрі. Немає жодного значення, який він, і навіть не цікаво ні трішки.

Богдан вийшов надвір, на курне сонце і спеку; осінь, і яке в нас, цікаво, число?.. він давно вже збився рахувати дні, і за весь цей час у полі зору так і не опинився жоден календар. Більше того: коротко реготнувши, Богдан констатував, що також гадки не має, яке це місто.

Але щодо плану дій усе було чітко. Знайти вокзал, узяти квиток і поїхати додому. Він почав втілювати план у життя тут же, негайно, не зволікаючи, як устиг звикнути, подорожуючи з Арною та її кадаврами. Запитав дорогу в тітки, яка пропливала повз, пухкої, сповільненої; тітка промовчала і, зо два рази марно повторивши запитання, Богдан рушив далі, вловивши боковим зором, що вона лише зараз нарешті почала здивовано на нього витріщатися. Такий же фокус стався і з наступними перехожими, молодою парою: ці роздуплилися й перезирнулися вже аж тоді, коли Богдан втратив надію дістати від них бодай якусь відповідь і пішов далі, — не повертатися ж.

Треба сповільнитися, збагнув він, ото й усе, легко, руйнувати — не будувати, гальмувати — не розганяти, трохи інерції — і стану як усі нормальні люди… Тим часом вокзал виник на шляху сам собою: точно, Костик же розповідав, що це місто, по суті, одна довга вулиця від вокзалу до заводу, на якій зосереджена вся цивілізація…