Бурштин - Василь Тибель
– Бачив я ті поля. Гірше за свині порили, після вас навіть бур’ян кілька років не росте. Дітям що залишите?
– Діти зараз їсти хочуть.
– Бачиш, якщо й віддам я тобі зараз усі ті камінці,– дід показав рукою під припічок,– ти ж і далі ритимеш? Он яку машинерію на мотоциклі тягаєш!
– Ви бачили мою помпу? Де вона? Я її ще вдосконалив, тепер вона дає дві з половиною тонни за хвилину, уявляєте, яка міць? У Плесові ні в кого такої немає. Швидкість руху води із сопла така, що може людину з ніг збити й навіть хребет переламати, а двигун охолоджується водою з канави – просто й економно, ні тобі радіаторів, нічого…– Сашко так розійшовся, що аж лице розпашілося.– Це ж скільки могли б зекономити не тільки на промислових розробках, а й ті ж пожежники. Уявляєте собі пожежну машину завбільшки із мотоцикл? Під’їжджає в будь-яке місце, підключається до найближчої калюжі й гасить вогонь. При тому майже не витрачає пального… А ще може й земснаряд замінити. Та…– Сашко махнув рукою.– Кому воно потрібно? Державі до лампочки, а скоробагатькам аби вкрасти, щоб собі бурштин мити…
– Башковитий ти хлопець, та й у залізяках тямиш. Твій агрегат у моєму хліві стоїть.– Дід закректав, підвівся й підійшов до ящика під припічком. Відібрав кілька найбільших й приніс Сашкові. Кинув на лежак.
– Ось тобі. Але пообіцяй, що більше не лізтимеш під кулі. Там у мене ще із центнер таких є. А твій апарат я сховаю до пори. Може, й згодиться комусь.
Сашко згріб докупи скарб – кожен камінець завбільшки з добру картоплину. Узяв один, глянув на світло. Навіть не оброблений, він переливався всіма барвами, ніби в ньому застигли спресовані та відшліфовані тисячоліттями сонячні промені. Приклав до щоки – теплий. У деяких камінцях навіть навічно застигли комахи. Ті, що жили на цих болотах, повзали по цих лісах мільйони років тому.
Сашкові навіть подих перехопило.
– Вища проба! – тільки й сказав, а потім обережно відсунув подарунок.– Я не візьму, бо не зможу дотримати обіцянку. Краще скажіть, де водяться такі самородки.
– Е, ні, хлопче! Цього вже точно не скажу, бо себе занапастиш. Там страшне прокляття накладене. Не треба тобі знати того місця. Я заприсягався, що нікому не покажу.
– То зніміть те прокляття! – підморгнув дідові Сашко.– Бачу ж, багато чого вмієте.
Дід спохмурнів, здається, навіть осунувся.
– Так, я можу й знаю багато, навіть дуже багато, як на простого смертного. Проте батьківське прокляття… Воно має надто велику силу, і я не в змозі щось змінити чи виправити. У собі маю те носити…– Старий махнув рукою й рушив до дверей. Але на порозі зупинився.
– На тобі ось це – весь день у мене в кишені грало.– Він витягнув із кишені Сашків мобільний і кинув на ліжко поряд із бурштиновими камінцями.– І ще поспи, тобі силу треба відновляти. Кістку куля не зачепила, але крові втратив добряче.
Сашко вхопив телефон, потрусив ним, ніби маківкою. Батарея майже здохла, але на один дзвінок стане. Набрав дружину.
– Не турбуйся, мала, я живий, скоро буду вдома…
Катерина ридала, дорікала, що так довго не озивався, щось поспіхом говорила, але Сашко вже нічого не чув. На нього раптово налягла дрімота, якась незборима втома склеїла повіки. Як сидів, спершись на руку, так і впав на подушку, обличчям у розсипаний бурштин. І за мить провалився в солодкий, безтурботний, майже дитячий сон.
Частина 2
Розділ 1
На президентській базі відпочинку
Майор СБУ Гайворон зіщулився на задньому сидінні автівки, піднявши комір і схрестивши руки на грудях. Його морозило навіть від вигляду ранкового лісу. Гайворон не надто любив ці відрядження. Нескінченні болота, постійна вологість, комарі, ґедзі… Розвели тут, хай їм грець, «кровосісів»!
Згадавши відомого колись політика, майор криво посміхнувся. Але взагалі-то Гайворону було не до сміху: здавалося, що ці кляті комахи тільки на нього й полюють. Іншим хоч би що, а на нього цілою хмарою накидаються – ні тобі порибалити, ні пополювати як слід, і вдень, і вночі немає спокою. Після кожного такого відрядження все його тіло вкривалося червоними пухирями. Не допомагали ні репеленти, ні найсучасніші ліки від алергії. Навіть від укусу звичайного комара на шкірі майора спухала здоровенна булька, що швидко репалася й неймовірно свербіла.
Від однієї згадки про це майора аж сіпонуло.
Його водій, щоб виграти час, вирушив навпрямки, об’їжджаючи величезні дощові вимоїни на лісовій дорозі. Ці кілька кілометрів бездоріжжям остаточно вибили Гайворона з колії.
Нарешті, слава Богу, авто знову вибралося на асфальт, а он за тією просікою вже видніє база відпочинку, колись збудована до приїзду другого президента країни. Леонід Данилович так сюди й не доїхав, а ошатних дерев’яних будиночків набудували ціле містечко, і дуже оперативно. Якби ж усе будувалося такими темпами, подумалось майорові, то була б інша країна.
Наразі база порожніла, та й за часів її відкриття тут не було надто людно. Лише вищі місцеві чини інколи наїжджали сюди порибалити та постріляти качок. Крім охорони й кількох жіночок з обслуги – нікого. Гайворон, можливо, й полюбив би цей затишок, цю незайману природу: велетенські сосни, чисте тутешнє озеро з м’якою водою – якби не крилата мерзота. Може, й справді вирядитися у бджолярські обладунки? Але ж підлеглі засміють. Мусить терпіти – служба.
Коли автівка зупинилася біля воріт бази, там уже чекали. Назустріч вибіг охоронець, козирнув і, мало не спотикаючись, кинувся відчиняти. Із будиночка навпроти вже летів місцевий оперативник, нашвидку щось дожовуючи. Гайворону лестила така метушня – а як же ж, гість зі столиці!
– Петро Сергійовичу, а ми вас уже зачекалися! – Міцний літній чоловік у джинсах і спортивній вітрівці чемно відчинив перед Гайвороном дверцята машини.
– Так, бачу, як чекали: над банькою навіть диму не видно.
– Що ви, все готове, навіть сніданок на столі!
– Може, спочатку до справ? Бо я тут лише на кілька днів.
– Тоді ходімо в будиночок, там уже всі зібралися.
Гайворон застібнув куртку, поправив
