Прощення - Альош Штегер

Білий помічає на столі баночку зі своїми пігулками, витрушує дві сині на долоню.

— Душа тікає у міжпростір, і її неможливо докликатися назад, — бурмоче Білий, ковтаючи пігулки.

— А той міжпростір, про який ти говориш, ідентичний простору, куди відходять душі, коли ми їм прощаємо? — цікавиться Роза і поправляє рукавички.

— Це щось інше, — пояснює Білий, встаючи і продовжуючи міряти кроками скрипучий ковролін готельного номера. — Розумієш, у тілі кожної людини, зокрема твоєму і моєму, живе багато душ. А «Великий Орк» складається з людських тіл, в яких полонена величезна, немислима кількість душ. Йдеться про тринадцять людських тіл, обтяжених нестерпним тягарем минулого.

— Це душі наших минулих життів? — цікавиться Роза, поглядаючи на Білого карим оком з-під брови.

Білий на мить зупиняється, розглядає подряпини на дверях готельного номера:

— Тут не важливо, що в минулому кожен з нас прожив багато життів, що всі ми були багато ким. Це зрозуміло кожному, в кого коли-небудь було дежавю. Ми з тобою безліч разів зустрічалися протягом тисячоліть, і обоє це знаємо. Ми зустрічалися в різних тілесних подобах, різних статях, за різних обставин і в різні часи. До певної міри ми можемо простежити ті наші минулі життя за допомогою певних технічних засобів. У той же час наші душі складаються з багатьох давніх душ. Коли ми прощаємо, то прощаємо ті прадавні душі, які потрапили сюди мільйони років тому і через насильницьку смерть своїх тіл були приречені на постійні метання. Саме ці стародавні душі визначають, ким ми є тут і тепер.

Білий зупиняється в іншому кінці номера, дивиться крізь вікно. Негоримур сусіднього будинку досить близько, але його вже не видно, сутінки перетворилися на темряву. Простір за відображенням Білого в шибі заповнює щільна, аж ватяна пітьма.

— Саєнтологи багато уваги приділяють опитуванню. Там вони це називають auditing[8]. Але для auditing потрібен час, а ми дуже поспішаємо. Вчора, зайшовши в «Новий Світ», ми запустили низку процесів. Наш єдиний шанс — від кожної з тих осіб, чиї імена ми маємо, зібрати фрагменти інформації ще до завершення тих процесів. Нам відомі імена ще шести людей. Вони повинні сказати нам, хто решта членів «Великого Орка». Ми маємо їх знайти і простити їм, поки не пізно.

Роза відкладає диктофон і сідає на край ліжка.

— А той твій пристрій у тебе звідти? — питає і витягає пачку цигарок, кладе її на стіл поруч із диктофоном.

— Звідти? Маєш на увазі — від саєнтологів? — питає Білий.

Роза киває.

— Так, це єдине, що я взяв у саєнтологів. А залишив їм значно більше. Але це правильно. Їм я також простив. Узагалі, найгірша річ, яку людина може зробити, — це тягнути за собою своє минуле. Саєнтологія займається багатьма речами, з якими я тепер, коли дивлюся на це збоку, не можу погодитись. Але саєнтологи таки знайшли один ключ: треба позбутися свого тягаря, а особливо того, який ми всюди носимо зі собою, навіть не здогадуючись про це.

— Ох, Білий, з твоїх уст це все так просто звучить. Я ніколи не зможу простити людей, які намагалися мене вбити, — каже Роза і закурює сигарету.

— Так обов’язково курити тут, у номері? — цікавиться Білий.

Роза підходить до вікна, привідчиняє його і випускає дим назовні.

— Знаєш, в одному ці старі соціалістичні готелі кращі за всю капіталістичну розкіш, — каже Роза. — Всі вони настільки просякнуті тютюном, що ще одна цигарка сильнішого смороду не наробить. Цей готель навіть не має протипожежної сигналізації.

Білий стенає раменами.

— Розо, ти кажеш, що ніколи не зможеш простити. Але тільки в такий спосіб ми з тобою й змогли зустрітися. Ми повинні подякувати цим людям, вони посприяли тому, що наші шляхи перетнулися. Без них ми зараз не сиділи б разом.

— Свині, — шипить Роза, випускає дим і жбурляє сигарету в темряву. Береться за металеву віконну ручку і з тупим ударом зачиняє вікно.

— Вчора мені знову снилося болото. Ніяк не могла заснути — той порожній погляд Ґрама після того, як ти дав йому драже, просто не хотів мене відпускати. Аж пізніше я заснула. Всюди були п’явки, по мені лазили маленькі пуголовки, — а я не можу бігти, ноги не ворушаться. Жах!

Білий дивиться на годинник. Знову бере зі столу баночку, витрушує на долоню дві пігулки і ковтає їх.

— Ти пігулкоман, знаєш про це? Занадто багато цього лайна їси.

— Це не пігулки, це лише харчові добавки, — відповідає Білий і чухає живіт.

— І що викликають ті твої харчові добавки? Вони перетворюють тебе на скелет. За місяць, що ми знайомі, ти схуд щонайменше на п’ять-шість кілограмів, хоча харчуєшся нормально. Очевидно, це через пігулки.

— Ці пігулки розщеплюють жир в організмі. За моєю теорією, у вгодованих тілах значно складніше ідентифікувати душі, які їх населяють. Вони знаходять притулок у людських жирах і стають невиразними, прихованими. З людських жирів вони черпають їжу і затьмарюють людині світ. Не випадково піст — це шлях до ясності думок. Коли ми голодуємо, то відбираємо у наших душ можливість сховатися, затьмарити наш розум і панувати над нами.

Слухаючи Білого, Роза нервово тягнеться до пакета на столі. У ньому — дві великі пляшки кока-коли, чіпси та жувальна гумка. Вона відкриває пачку чіпсів, починає їсти. Білий дивиться на годинник.

— Десь через двадцять хвилин вирушаємо. Я ще на хвильку зайду до себе в номер. Я постукаю до тебе, добре? — Білий бере баночку з пігулками і кладе її в кишеню свого пальта.

Роза підносить до рота повну жменю чіпсів. Маленькі жовті картопляні пластівці та кристалики солі ліпляться до рукавичок. Жінка стурбовано спостерігає за Білим і жує.

У своєму готельному номері Білий знімає сорочку та майку. Вмикає світло, роздивляється себе в тріснутому дзеркалі в кутку ванної кімнати. Його груди вкриті довгими волосинами, обсипані великими і маленькими пігментними плямами. Білий нахиляється ближче до світла над дзеркалом, обмацує верхню частину тіла. Піднімає ліву руку й досліджує щось під пахвою, обертається й розглядає шию та спину — не залишаючи поза увагою жодної деталі. Нічого, ніде нічого.

— Дивно, — бубнить Білий, — дуже дивно.

Роза вже стоїть у коридорі, коли Білий виходить зі свого номера. Надворі знову пролітає сніг. Роза відразу запалює сигарету, глибоко вдихає, бере Білого попід руку. Разом рушають Госпоською — колись елітною вулицею міста, а нині — передвісницею занепаду старого міського ядра. Слабке, тьмяне освітлення, зачинені магазини. Ланцюг із темних обрисів новорічних прикрас подекуди опускається загрозливо низько над їхніми головами під вагою свіжого снігу, який прилипає до пластика і дротів, і від того той ланцюг ще більш помітний. Поодинокі перехожі. На розі чоловік з картонною коробкою, на якій стоїть радіо. Тріщання далматинських пісень. Чоловік тримає в руках ляльку моряка, що висить на довгих, прозорих нитках. Лялька походжає якраз над брудним снігом. Незрозуміло, що продає чоловік — ляльки чи компакт-диски з музикою. Та й чи взагалі щось продає. Мерехтіння в темряві. Трохи далі, посеред площі, — бароковий пам’ятник жертвам чуми. За пам’ятником —