Прощення - Альош Штегер
Президент випускає ручки е-метра, зривається на ноги і знову хрипить, але тепер здається, ніби він душиться власним язиком. Весь спітнілий, погляд відсутній, очі бігають. Білий кидається до нього з наміром посадити назад у крісло.
У цей момент стукають у двері, заходить секретарка.
— Ви кликали, пане президенте?
Білий стоїть поруч зі Свинком, спиною до секретарки. Білий шепоче Свинку:
— Повторюй за мною: «Все гаразд, ви можете йти».
Президент шепоче: «Все гаразд, ви можете йти».
— Що ви сказали, пане президенте? — перепитує секретарка.
Білий шепоче Свинкові: «Повтори, голосніше».
— Усе гаразд, ви можете йти, повтори, голосніше! — директор вигукує кожне слово окремо, ніби розрізає речення на шматки.
Секретарка ще якусь мить дивиться на свого начальника і поволі зачиняє за собою двері кабінету.
Адам Білий голосно видихає.
— Сідайте, Свинку, сідайте і не хвилюйтесь.
Тіне Свинко сідає. Роза Портеро повільно відкриває срібну пудреницю з жовтуватим драже.
Тіне Свинко схвильовано витріщається поперед себе, у порожнечу, галюцинації тривають.
— В останню мить катастрофі вдалося запобігти. Повернувся Гітлер, наш фюрер повернувся, як добре! — погляд чоловіка нараз ясніє, очі широко розплющуються, знову хрипіння. — Механізм зупинився. І площадка рухається за командою. Мої боснійські м’ясники, мої халяль-кури, моє устаткування в нижній бійні! Тепер вони можуть полегшено зітхнути. Платформа продовжує підійматися! — кричить Свинко. — Уже падає покрівля, з-під неї, через вікна, виповзають на волю тонни кранської ковбаси. Її ніщо не може зупинити! Лише я, Тіне Свинко, здатний вгамувати ріку свинини, яка навалюється на місто і накриває будинки. Люди душаться під незмірною кількістю м’яса і кишок! — кричить Свинко і високо здіймає руки, ніби збирається голіруч спинити повінь свинини десь там, угорі. — Дехто рятується, втікаючи на верхні поверхи, багатоповерхівки та церковні дзвіниці. Звідти люди спостерігають, як море свинини затоплює Марибор і нуртує біля схилів Кальварії. Я — обранець, який змінить долю цього міста, — хрипить Свинко, схоплюється на ноги і з усіх сил впирається в повітря над собою.
Білий кладе руки Свинкові на плечі й садить його.
— Ви, — хрипить Свинко, вдивляючись в якусь неясну точку над собою. — Ви знаєте, що потрібно цьому місту?
Білий знизує плечима.
— Бич божий! Навіть не так — Марибору потрібна моторна пила божа. З таким довгим, довгим лезом, яким мої боснійські м’ясники за секунду розпилюють навпіл найбільшу кранську свиню.
Свинко знову встає. Білий кидається до директора, всаджує і знову вкладає йому в пальці ручки е-метра.
— Сідай, президенте, сідай. Скажи-но мені, ти — член «Великого Орка»?
— Я — великий оркан, який здує всю свинину з вулиць Марибора.
— Тіне Свинко, я питаю востаннє, ти — член «Великого Орка»?
— Треба дати Кальварії спокій, хай мирно спить. Хай мирно сплять мариборці й мариборки. Хай мирно спить уся Словенія. Я вас врятую від ковбас!
— Тіне, ти знаєш, що таке «Великий Орк»?
Президент повертає голову і порожнім поглядом дивиться повз Білого. Нижня щелепа директора сильно труситься, а потім відвисає. Стрілка на е-метрі забігала з лівого до правого краю і назад. Свинко обома ручками е-метра вдаряє себе по чолі — аж тече кров. Роза квапиться до пораненого і не дає йому завдати собі ще більшого каліцтва.
— Гіпноз не діє, — прошипів, борючись із директором, Білий.
— Навпаки, діє, але неконтрольовано. Це проблема. Він не знає, де він, а ми поняття не маємо, як його вернути назад, — пояснює Роза Портеро, тиснучи колінами на грудну клітку президента. Все тіло Свинка скрутили корчі.
— Дай йому драже і давай його відпустимо, — каже Білий, дивлячись на Розу.
— Ти справді хочеш зробити це вже? Ми ж нічого від нього не дізналися, — відповідає Роза, тиснучи на Свинка міцніше, аби той не впав зі шкіряного дивана.
— Думаєш, ми можемо довідатися від нього щось корисне? — перепитує Білий.
Президент зумів прокричати: «В атаку на велику і слизьку армію кранської ковбаси!», перш ніж Білий закрив йому рота долонею. Наступної миті Адам стогне від болю і відсмикує руку, яку вкусив президент.
— Вона своїми щупальцями обплела всеньке місто, присмокталася до Кальварії, хіба ви не бачите? Нам потрібен спаситель! — репетує Свинко.
Роза тягнеться до срібної пудрениці.
Через кілька хвилин чується стукіт. До кабінету обережно заходить секретарка з нагадуванням, що вже понад двадцять хвилин у приймальні на президента чекають бізнес-партнери з Абу-Дабі. Коли двері відчиняються, вона бачить, як Роза Портеро одягає чорну шубу, хутро незвично виблискує — напевно, з шиншили або із соболя чи іншої незвичайної тварини, а Адам Білий пакує якийсь прилад у шкіряний портфель. Секретарка зауважує, що в руках Білий стискає закривавлену хустинку.
— Пане президенте, Вас чекають ваші гості з Абу-Дабі.
— Нехай заходять, — каже президент незвично тихо і ледь чутно хрипить, дивлячись перед себе відсутнім поглядом. На лобі в нього пластир.
Білий і Роза Портеро прощаються з президентом. Свинко їм не відповідає, з приймальні доноситься густий запах мускусу, яким напахчені арабські бізнес-партнери.
Мені не холодно, коли ти поруч
— Ніщо не є таким, як здається. Все таке, як є, але водночас щось зовсім інше. Коли я був молодим, у моїх очах це місто було дуже гарним. Парк, кожне літо в «Біля трьох ставків» або коло Драви, посиденьки перед Другою гімназією, дорослішання в старій частині міста, яка тоді ще була живою, повною людей і надій. Зараз дивлюся на нього і бачу всю його занедбаність. Шістнадцять років тому моє місто раптом стало моїм катом, але сьогодні ролі змінено. Всі ті люди, всі ті долі зліплені в одну брудну купу. Шістнадцять років тому я відчував безмірну тривогу, сьогодні я відчуваю лише безмірну байдужість, — каже Білий.
Він відкриває пляшечку, злегка трусить її. Дві сині пігулки падають на долоню і зникають у роті. Роза стоїть поруч. Одягнена у свою чорну шубу з каптуром. Бере Білого за долоню, оглядає шрам.
— Ще пече?
— Трохи, але не переймайся, — відповідає Білий і смикає руку.
— З такою раною на долоні неможливо пророкувати майбутнє, — каже Роза. — Твої лінії життя переривчасті й розмиті.
— Отже, доля не має влади наді мною? Тобто я маю час, щоб змінити своє майбутнє, доки рана не загоїться? — сміється Білий і вдягає сіре зимове пальто.
Перед готелем «Орел» купи снігу. Капання зі стріх, голоси із Замкової площі, взуття, занурене у хляпу, кілька людей, скоцюрблених під іржавим дашком. Кінотеатр «Ударник», плакат «CINEMA FEMINISTE». Школярі стоять перед «МакДональдсом». Хтось кидає сніжку, дівчата хихочуть, перевернутий смітник, набряклий від ударів ще з югославських часів. Над головами пластмасові дроти, кільця, скріплені та підвішені сніжинки, ведмедики, зірочки, яких навіть уночі не засвічують. Новорічних прикрас не зняли, вони все ще висять над вулицями старої частини міста і тримають у полоні всіх, хто ходить його вулицями, наче павутина.
— Фасади будинків були такими ворожими, що я подумував про самогубство.
— Як це так, що ти говориш
