Прощення - Альош Штегер

— Ти не розумієш, фасади — це люди. Але, на відміну від людей, фасади ніколи не брешуть. І доглянуті фасади можуть бути ворожими, іноді навіть більше, ніж занедбані. Насправді йдеться не про доглянутість, а про те, щó випромінює місто. Ота цегла, бетон і скло. За ними день за днем хтось мешкає, зігріваючи їх своєю присутністю. І от через шістнадцять років я дивлюся на це місто, і знаю, що воно вже не може мене уразити своєю ворожістю. Тоді я був у небезпеці, навіть смертельній небезпеці, хоча того не розумів. Тепер розумію. Все, що нас оточує, — це можливості, енергетичний потенціал, притаєні ресурси історії та людських доль. Від нас залежить, чи будуть ці ресурси активовані та використані, чи ні. Тимчасом як усе навколо тих можливостей постійно змінює свою конфігурацію. Констеляції повсякчас змінюються. Сьогодні ніколи не повториться. Ти можеш це сприймати або як велике полегшення, або як велику відповідальність. У цьому є лише одна логіка: необхідно витримати, дочекатися моменту, коли з’явиться можливість переходу. Переходу з одного стану в інший. Зараз саме такий момент.

— Ти справді ніколи не шкодував, що поїхав звідси? — питає Роза і кидає порожню бляшанку під ноги.

— Ніколи. Ми ніколи не можемо до кінця раціонально збагнути, для яких завдань обрані. Чому саме я, а не хтось інший? Це розуміння недоступне для нас. Подумати тільки, шістнадцять років! Ким ти була шістнадцять років тому? І скільки всього в тобі з того часу змінилося? За шістнадцять років я дізнався про певні структури, про існування яких раніше навіть не здогадувався. Це структури, які з далекого минулого визначають наше сьогодення і майбутнє. Без тих знань я впадав у відчай. Жодна з моїх дій не давала бажаного ефекту, якою б продуманою вона не була, якими б добрими не були мої наміри щодо себе та інших. Ба навіть навпаки. До від’їзду з Марибора моє життя було сміттєзвалищем. Що б я не робив, завжди обирав помилкову мету. Все обернулося проти мене — і штовхнуло ще глибше в клоаку цього міста.

Ковзанка поруч із пам’ятником Революції на площі Свободи. З п’ятнадцятеро дітлахів, позаду велика груда снігу. Біля ковзанки — ятка з медовухою, двоє п’яничок, група робітників у синіх робочих костюмах, вовняних шапках, трохи далі — трійко чоловіків у краватках і пальтах. Ззаду на дерев’яній підставці повільно обертається величезна повітряна куля з чорним пояском і написом «МАРИБОР — КУЛЬТУРНА СТОЛИЦЯ ЄВРОПИ». Коли періодично ненадовго затихає ревіння радіостанції «City», чутно, як у ту кулю вдувається повітря і крики дітей.

— Поглянь на них, — каже Білий. — Це типове мариборське «мікадо». Ти ж знаєш ту гру з паличками? Той, хто першим ворухнеться, програє. У них є хороші шанси для того, щоб їх життя саме так і минуло.

— Не знаю, — відповідає Роза, — вони мені видаються абсолютно звичайними людьми, яких можна зустріти в будь-якому місті.

— Я ж тобі казав, що в цьому місті ніщо не є таким, яким здається. Я не хочу бути моралістом, я не знаю цих людей. Але якщо вони мариборці та якщо комусь із них випадково вдасться вкрасти яку-небудь шпильку, а інші цього не помітять, він одразу ж її встромить у спину першому-ліпшому сусідові.

Роза дивиться на Білого:

— Тобі не здається, що ти трохи перебільшуєш?

Білий стенає плечима, вимушено всміхаючись. Роза йде купувати сигарети. Білий чекає, спостерігаючи за довколишнім людом. Йому здалося, що ще вчора він сам стояв за тією стійкою. Був пізній ранок, робочий день у театрі ще не почався. Дискусії про вистави, кування мегаломанських планів, стосовно яких заздалегідь було зрозуміло, що вони нездійсненні, вуличний гомін. Хіба отой чоловік біля стійки — не один із технічних працівників театру?

Білий посковзається. На мить зауважує жовту випуклість сонця — гниле яйце на небі, а тоді гепається на втоптаний твердий сніг. Коли знову підводить очі догори, бачить над собою схилену стару жінку, від якої несе цибулею та алкоголем. Білий розгублено роззирається. Ніхто не звернув уваги на те, що він упав. Лише та стара п’яничка тягне до нього руки в брудних вовняних рукавичках і свій великий рот. У його чорній порожнині практично немає зубів, лише кілька жовтих по боках. Білий здригається від жаху. З ротової дуплини старої віє смертю і тліном. Крізь брудні вуста він на мить наче зазирає на інший, темний, бік, де немає життя. Білий знічено приймає запропоновану руку старої. Але вона, замість того щоб допомогти, штовхає його — і він удруге падає навзнак.

— Бідним, подайте бідним, пане.

Білий швидко схоплюється. Зрозумівши, що нічого не отримає, стара жебрачка плює йому під ноги і йде далі. Білий дивиться їй услід, і в цю мить йому спадає на думку перевірити, чи все гаразд із чорним портфелем. Здається, нічого не пошкоджено. Білий полегшено струшує з пальта сніг. Повертається Роза. Запалює сигарету та бере його під руку.

На сусідній площі Леона Штукеля повіяв льодяний вітер і розгойдав вуличні світильники, що висіли неподалік. Скелет концертної сцени. Жінка веде за руку дитину, одягнену в лижний костюм. У хлопчика величезні приклеєні мишачі вуха і ніс. Він знехотя переставляє ноги. Жінка поспішає; на голові в неї чорна шапка, з якої стирчить стріла. Вона похмуро тягне хлопчика за собою в напрямку будівлі міської газети «Вечір». Хлопчик опирається, показує язика, та все ж іде слідом. У Білого з’являється відчуття свербіння в грудях, спершу майже невловиме, але невдовзі настільки сильне, що він розстібає пальто й аж шкребе собі груди між ґудзиками сорочки.

Готель «City». Рецепція, черговий скеровує їх до ліфта, п’ятий поверх, готель пахне свіжою фарбою та пластиком.

— Ти тут вимазався, — каже Роза Портеро, чистячи рукавичкою пляму від болота на пальті Білого.

— Так здається, — відповідає Білий. — Моя душа чиста.

Роза з недовірою дивиться на нього.

— Знаєш, іноді це непросто. Ти кожну звичайну розмову перетворюєш на загадкові меседжі.

— Розо, я знаю, це може звучати по-месіанськи. Але якщо з людиною трапляється те, що трапилося зі мною, якщо побачиш свою долю так чітко, як бачив її я, то більше не захочеться витрачати час на слова. Під чистою душею я мав на увазі, що чітко бачу, хто я, а хто ти, чому ми тут і яке завдання нас чекає. Слухай, якби я не був чистим, тобто якби не очистився від свого минулого, я ніколи не міг би зрозуміти завдань, поставлених переді мною. Сьогодні тут все абсолютно так само, як було в давньому минулому. Одна з найдавніших душ мала іншу програму, ніж усі інші, розумієш? Вона пережила знищення і затьмарення душ наших предків. Один thetan[7] зберіг свою пам’ять і чекав донині. Глянь, цей день на позір такий самий, як і кожен інший. Але водночас нам пропонується історична можливість звільнитися й очиститися. Цей бруд на моєму пальті — ніщо в порівнянні з брудом, який у минулому затьмарив мою душу, Розо. Тепер з усім цим покінчено назавжди!

Офіціант забирає в них верхній одяг. Рукавичок Роза з рук не знімає.

Офіціант показує їм стіл. З ресторану відкривається вид на відкриту терасу, барні столики та газові нагрівачі. Роза виходить на вулицю до одного з нагрівачів, що прямо