Прощення - Альош Штегер

З останнім реченням президент нахиляється до Білого, той одразу ж киває головою — погоджується.

— А тепер, будь ласка, скажіть, яка ж місцевість може заявити право власності на певну тварину, в нашому випадку — свиню? Як на мене, не та місцевість, де свиня опоросилася, і не той край, де її вирощували. Нині без проблем — і ви не мусите цього навіть знати — свиню, народжену в Канаді, годують чеським житом у Бангладеші. Ви розумієте, про що я вам говорю? Єдиним вирішальним фактором і ознакою кранської чи якоїсь іншої ковбаси є простий факт: чи свиню було заколено в Крайні, чи деінде. Усю найдобротнішу свинину для виробництва наших найякісніших ковбас ми отримуємо на сертифікованих кранських скотобійнях, і крапка. М’ясо для всіх наших кранських ковбас привозиться з Краня, а тут, у Мариборі, ми переробляємо сертифіковане м’ясо на ковбаси. Тому й сталося так, що найкращі кранські ковбаси виготовляють у Штирії.

— А Марибор і його мешканці усвідомлюють потенціал розвитку, який мають кранські ковбаси?

Перед тим, як вимовити слово «потенціал», Адам робить паузу, ніби збирається проковтнути великий шматок.

— Марибор — моє рідне місто. Я б ніколи не хотів жити в якомусь іншому місті на світі. Та будьмо відвертими: Марибор — це фаст-фуд. Марибор не має зеленого поняття про якісну кухню. Ну, хто з нас час від часу не заходить у «МакДональдс»? І нема в тому нічого такого. Але якщо постійно їсти те паскудство, то в тебе скоро повідпадають вуха, атрофуються судини, з’явиться надмірна вага, тіло, так би мовити, почне розкладатися. Це й трапилося з нашим містом на ментальному рівні. Після війни, коли вигнали німців, Марибор харчувався самим лише інтелектуальним фаст-фудом — дешевий цукор, жирні котлети. 50–70 років — і це стало нормою.

— Це звучить ніби смілива самокритика, — вставляє Білий і нахиляється за своїм чорним портфелем. Роза трохи нервово крутиться в кріслі, випиває ковток кока-коли і рукою в білій рукавичці поправляє сонячні окуляри.

— Нас може врятувати тільки нещадна самокритика. Тільки вона. І мусимо спиратися на ті потенціали, які має місто. Однак у такому разі нам потрібні наставники, ті, хто зможуть нас навчити. Погляньте довкола. Людина — найтерпеливіша істота на всій планеті, ніхто не володіє такою здатністю до адаптації, як людина. Хіба що віруси. Динозаври не змогли пристосуватися. Корали не змогли пристосуватися. Тасманський тигр — теж. А людина здатна змінитися повністю за одне покоління. Подивіться на китайців. Тридцять років тому всі вони мали метр п’ятдесят, а нині грають у першій лізі НБА.

Президент при цих словах задоволено нахиляється ближче до диктофона, відсьорбує холодну каву з пластянки і продовжує.

— Наш найглибший інстинкт виживання тісно пов’язаний з їжею. Коли ми їмо щось таке дуже здорове — скажімо, домашню їжу, наприклад, домашню курку, або суп у макробіотичному ресторані, чого потім інстинктивно забажає наше тіло? Воно захоче чогось масного, солодкого, тяжкого або забороненого. Чому? Бо тіло знає, що мусить регулярно отримувати всяку гидоту, щоб розвинути міцний імунітет і стати більш адаптивним. Подивіться на немовлят. Вони лижуть брудну підлогу, запихають до рота землю та черв’яків, і ми думаємо: та то вони просто ще дурні й нецивілізовані. А правда геть інакша. Якраз немовля найліпше знає, що треба робити, бо ним керує голий інстинкт. Вегетаріанці застерігають від кранської ковбаси: це, мовляв, нездорова їжа, бо так і отак. Насправді ж кранська ковбаса для нас дуже запашна! І ми її, таку запашну, любимо, отож вона корисна для нас. Той, хто постійно їсть кранську ковбасу, буде все життя міцним і здоровим. Головне — їсти домашніх, тобто вдома, у Крайні, забитих і в кранські ковбаси перероблених, свиней. А взагалі…

Адам Білий, киваючи, поволі витягує з кишені чорнильну ручку й починає рівномірно водити нею туди-сюди:

— …ключове енергетичне значення має те,…

Погляд президента рухається вслід за пером, його голос слабшає:

— …що ми їмо м’ясо тварин, яких забили тут, удома. А тварини, яких забивають удома…

Президент хитро посміхається, затискає кулаки між ногами — справжній тобі хлопчик, який тішиться з того, що наробив у штани, — закопилює губи…

— особливі, вони є носіями …

Президент застигає посеред речення з відкритим ротом, не зводить очей з ручки Білого.

— Носіями чого є тварини, яких забили в себе вдома? — питає Білий, кладучи ручку назад до кишені піджака.

— Нашої парадигми смерті, — вимовляє поволі, склад за складом, президент правління м’ясокомбінату «СвинКо».

Адам Білий вкладає йому в пальці ручки е-метра, вмикає пристрій; стрілка повзе до середини шкали, завмирає.

— Повтори, — наказує Білий.

— Нашої парадигми смерті.

— Повтори.

— Нашої парадигми смерті.

— Ще раз, — каже Білий.

— Нашої парадигми смерті.

— Що це значить — парадигма смерті? — питає Білий.

— Момент зміни тіл, — відповідає Свинко. — Спокійна парадигма відчувається у м’ясі. Свині повинні бути якомога спокійніші, коли помирають. Найкраще, коли вони взагалі не знають, що має статися наступної миті, це — найкращий рецепт кранських ковбас. Секрет не в часнику і не в приправах. Таємниця у способі, в який свині помирають.

— Яка наша парадигма смерті?

— Наша парадигма смерті інакша. У словенців від природи душа неспокійна, а в мешканців Краня та Крайни тим паче. Наші тварини помирають у стані стресу, а це погіршує смак ковбас. Тому, щоб зменшити присмак, до м’яса ми зазвичай додаємо п’ятнадцять відсотків дрібно перемелених автомобільних шин. Але смак можна змінити. Єдине, що важливо, — їсти м’ясо тварини, яку ми вбили власноруч. Коли ми їмо таке м’ясо, то їмо самого себе, той енергетичний стан, який передали тварині в момент забою.

— Хто виробляє найкращі кранські ковбаси?

— Боснійці, вони найспокійніші. Але вони не хочуть колоти свиней, вони ріжуть курей.

— А ви теж ріжете курей?

— Ми маємо халяль-сертифікат. Нацисти збудували завод на двох рівнях — над землею і під землею. Під час авіабомбардувань наземна частина повністю опускалася під землю. Розташування чудове, щоб переобладнати підземний цех і почати там різати курей, обернених у бік Мекки, це не потребувало великих змін.

— А вгорі?

— Офіційно — завод з виробництва мисливських рушниць, але там ми насправді робимо кранські ковбаси. Наші мусульманські покупці посадили б нас на кіл, якби взнали, що над головами їхніх курей напихаються свинячі кишки.

Білий стежить за е-метром, стрілка коливається посередині.

— Ти не боїшся? — питає Білий.

— Я боюся, аби не стало відомо, що ми перенесли виробництво мисливських рушниць в інше місце — настільки зросла кількість замовлень. Китайці дуже, дуже люблять стріляти.

— Ви експортуєте рушниці до Китаю?

— Рушниці й курячі стегенця. Великий бізнес.

— Що ти бачиш, коли я кажу «синій»?

— Я бачу море.

— Що ти бачиш, коли я кажу «море»?

— Я бачу свої сни. Їх заливає чорне чорнило. Усе темне. Але це не чорнило, це старе мастило. Гітлер був генієм.

Свинко корчить гримасу і регоче.

— Він знав, як будувати великі об’єкти, — веде далі директор.  — Він би й нині зміг навести лад. І мастило все покриє. Старі гідравлічні системи поламані, — знову регоче Свинко. — Нема нікого, хто б міг провести нас через бензинову ніч.

— Гідравлічні системи, які піднімають й опускають платформи на твоєму заводі?

На цьому запитанні Білий подає Розі знак, жінка поволі знімає окуляри і дістає з шуби срібну пудреницю.

— Господи, хіба ви не бачите: платформа їде вниз! — кричить