Прощення - Альош Штегер

Прощення. Алеш Штеґер

Малим прощають з милосердя,

а сильних — сильно покарають.

Книга Мудрості 6, 6

Дорогі читачі,

усе в цій книзі — абсолютна вигадка. Ймовірна схожість із реальними особами та подіями — це той тип збігів, які є неминучим

інструментом літератури.

Реальним є тільки Марибор.

Dramatis personae

(у порядку появи в романі)

Адам Білий, колишній помічник режисера і заступник голови саєнтологів

Роза Портеро, спільниця Білого, радіожурналістка

Само Ґрам, або пан Ґ., ресторатор, колишній митник і працівник таємної служби

Тоне, офіціант

Тіне Свинковцев, або Тіне Свинко, голова правління АТ «СвинКо»

Секретарка Тіне Свинковцева

Стара жебрачка зі смертю в роті

Іван Дорфлер, директор «Off» і декан у Мариборському університеті

Ласло Фаркаш, прокурор, член культу Близнюків

Павел Дон Ковач, президент «Культурної столиці Європи» (КСЄ), колишній режисер

Міран Вода, мер Марибора

Угорець, член культу Близнюків, Розин коханець і викрадач

Алеш Штеґер, керівник «Terminal 12» у КСЄ

Анастасія Ґрін, директорка театру і колишня дівчина Білого

Майстер, відомий мариборський адвокат

Пані з брошкою, класична мариборська міщанка

Магда Орнік, директорка бюро ритуальних послуг

Маус, інспектор поліції, колишній однокласник Води і його найбільший противник

Ґрос, помічник інспектора поліції Мауса

Електрик у стриптиз-барі «Blue night»

Сестра Магда, черниця Мариборської архієпархії

Поет без імені, колишній брокер фондової біржі

Отець Мефодій Кирилов, скарбник Мариборської архієпархії

Дезінфектори, які звільняють місто від голубів

Троє п’яних клоунів

Франці та Лойс, співробітники мариборських державних служб

Долорес, секретарка директорки «Культурної столиці Європи» в Мариборі

Ґубець, журналіст-розслідувач, власник інформаційного агентства

Гостеси Мариборського театру

Американський та англійський військові аташе

Офіціант у барі театру

Янез Махер, мариборський бізнесмен

Нана Нумен, провидиця

Чорна свиня, що цвірінькає

Усі цитати з «Війни і миру» взяті зі сценарію, який написав Дарко Лукич до спектаклю за однойменним романом Льва Толстого.

«Новий світ» пана Ґ

Дехто, нам невідомий, прощає, щоб допомогти іншим. Більшість із нас прощає, щоб допомогти собі. А існують дивні особи, які прощають, бо переконані, що таким чином рятують світ. Звідки в них ця віра? Хто наділив їх цією унікальною роллю? Хто нашіптує їм їхні думки? Причому, дуже небезпечні думки й такі, що завжди зринають в якомусь точно встановленому місці та в точно визначений час? Не знаємо? Це взагалі важливо? Це би щось змінило? Хіба не єдине, що має значення, — це щільно ткана парчева театральна завіса, обважнілість туману, який опускається крізь темряву, волога і холод? Тиша. Темінь. Завіса піднімається, і все, що вдається розпізнати, — чоловік. Схований за піднятим коміром зимового пальта, руки в кишенях, на правому зап’ястку бовтається чорний портфель. Його злегка заносить. Тротуар нечищений, чоловік намагається потрапляти в протоптану на снігу вузьку стежину. Ледь не падає. За ним — занедбані фасади в стилі модерн, крізь бліді вуличні вогні сипле дощ, який переходить у сніг. Поодинокі перехожі, темрява їх мовчки випльовує, щоб наступної миті так само мовчки знову поглинути. Чоловікові весь час на п’яти наступає жіночий силует. Їм назустріч рухається постать, чимось схожа на диявола. Та це і є диявол. За метр від чоловіка він спотикається. Льодяна плитка, вузька стежина та неповний вміст пляшки, яку він тримає у граблистій руці, роблять своє. Високо в тумані зблискують підошви, на мить показуються мокрі штанини джинсів, що їх дідько вдягнув під свій маскарадний костюм. Біля краю тротуару дзеленькає ланцюг, пляшка котиться по брудному снігу. Дідько гепається з тупим звуком. З прокльонами.

Церковний дзвін вибиває десяту. Чоловік чує жінку, що ступає слідом, її слова: «Der arme Teufel»[1]. Із крижаного туману тьмяно виблискує напис «НОВИЙ СВІТ». Дивно, як легко в такі вечори може вразити невеличкий неоновий напис! Наче йдеться про епохальне відкриття, хоча ресторан уже добрих тридцять років стоїть затиснутим у тому кутку вулиць. Чоловік обертається і підморгує жінці, що позаду. Вони прийшли.

Пружина повільно зачиняє двері за ними.

— Нічого не змінилося за всі ці роки, — тихо по-німецьки каже чоловік.

Силует позаду нього відкидає каптур своєї шуби. Довге, чорне, кучеряве волосся сколихнуло повітря в приміщенні.

— Гут, — відповідає жінка хрипло і  роззирається.

Дерев’яні стовпчики, рибальські сіті з коралами і мушлями, люстри у формі якоря, запорошені верші, настінний годинник з морською німфою на маятнику, морський захід сонця, намальований на стіні в пастельних тонах. Ніде нікого.

З кухні чутно булькотіння олії. Важке повітря із запахом риби та олії. На дерев’яній стійці — плакат, червоний хрест на чорному тлі, під ним підпис «І МИР». Частина плаката заклеєна ще одним — з нього усміхаються четверо веселих моряків, анонсуючи виступ далматинського гурту.

«Кухня вже не працює!» — лунає в густому повітрі. Офіціант зникає за розкривними дверима. Перед ним дві кишталеві чаші з морозивом та вершками, дві літаючі тарілки, які за руки тягнуть офіціанта по приміщенню. У ресторані немає відвідувачів. Лише старша пара в дальньому кутку. Кришталеві чаші опускаються на стіл перед ними. Жінка зариває ложку у вершки, чоловік рахує гроші та кладе їх на стіл.

— Вибачте, ми зачиняємось! — повторює офіціант не озираючись.

— Нам потрібен шеф, пан Ґрам, — каже чоловік у зимовому пальті.

Офіціант указує на три низькі дерев’яні сходинки, що ведуть до сепаре. Чорноволоса жінка глянула на чоловіка перед собою: він тримає чорний портфель і заходить першим. Скрип сходинок.

— Доброго вечора, — вітається чоловік.

Само Ґрам, або пан Ґ., як люблять називати власника ресторану «Новий світ», сидить сам за великим столом, схилений над газетою. Сірі окуляри на кінчику носа, з-під них визирають густі білі брови. Його чоло орошене краплями поту. Очевидно, Ґрам — із тих чоловіків, яким постійно жарко, а світильник, що зі стелі спускається низько над столом, лише підкреслює це враження. Ґрамова присутність наповнює атмосферу незвичною задухою. Незважаючи на роки, проведені в рибному ресторані, його тіло не поширює рибного запаху, але від пана Ґ., поза сумнівом, тхне свинями. І що більше він пріє, то більше смердить.

— Добрий вечір, — помітно втомлено відповідає Ґрам і змірює поглядом обох прибулих. — Слухаю вас.

— Ви, напевно, не пам’ятаєте мене, — відповідає чоловік. — Мене звати Адам Білий, це моя колега Роза Портеро.

Ґрам підводиться, простягає обом руку. Разом сідають за стіл, накритий газетою.

— Я мариборець, хоча не живу тут уже шістнадцять років. Свого часу я був вашим постійним відвідувачем. Я працюю журналістом австрійського національного радіо. Ну, насправді, я помічник, а моя колега хотіла б написати портрет міста. Тепер, коли Марибор став культурною столицею Європи, для австрійців це — цікава тема. Ми подумали, що найкраще почати із закладу, відомого в місті, який може слугувати відправною точкою репортажу. Ресторанчики зберігають історію міста, і ваш, без сумніву, деяким австрійським слухачам добре відомий.

— Звичайно, звичайно, — буркоче Ґрам. — Ви голодні, будете щось їсти, пити? Бокал вина? Тоне! — гукає Ґрам, не