Свій час - Яна Юріївна Дубинянська
На полиці, підтримуваній обабіч крученими мушлями, стояли дві товсті книжки невеликого формату, зі спільною картинкою — гілочка сакури і птах — на двох корінцях. Літери, стилізовані під ієрогліфи. Хоку і танка.
Японську поезію можна читати нескінченно. Обертаючи, мов кристал, милуючись новими й новими гранями зі спалахами світла, проявляючи дедалі глибші смисли. Віра завжди любила хоку, любила по-справжньому, водночас хворобливо сумніваючись: а що як — неправда, самоомана, облуда задля модного тренду, як, скажімо, у Скуркіса, як у дуже і дуже багатьох?! Але мода на хоку зійшла на пси, виродившись насамкінець в абсурдистські комп’ютерні компіляції, а любов залишилася. І можна було спокійно видихнути, і далі собі розгортати навмання улюблений томик, смакуючи жасминовий чай із чашки з птахом…
Не вдавалося. Мабуть, річ була в перекладі — місцевою, начебто і зрозумілою, але все-таки чужою мовою, Віра вловлювала зміст, але не могла оцінити, хороший переклад чи ні, і ця безпорадність бентежила, примушуючи перебирати ногами в невагомості, без точки опертя і чіткої організації простору, що необхідна поза часом. Три рядки, правильна кількість складів, буденні слова та однопланові метафори — і жодного очуднення. Я не бачу, не зчитую, не можу вловити?.. чи?..
Згорнула книжку. Сергій правду каже: література заступає життя, заповнює собою порожнечу, а якщо порожнечі немає, вона просто втрачає сенс, витісняється з простору чимось матеріальнішим і справдешнішим. І поезія, зрештою, теж. Але ж насправді, було б геть смішно і по-дурному, чекаючи, поки він повернеться, сидіти і складати вірші.
З-за вікна, що його й далі прикривали жалюзі, вже не пробивалося проміння, а долинав розмірений стукіт, уже давно, а точніше, завжди, себто не починався якоїсь конкретної миті, а просто був, начебто так і треба. Віра підійшла, постояла перед глухим вікном і ризикнула відхилити одну горизонтальну пластинку.
Побачила табунець прозорих крапель, що обсіли скло, одна з них повільно повзла донизу. Дощ. Вічна, позачасова категорія для цього міста, отже, все правильно. Місто вбудувалось у мій час, пристало на правила, що я їх запропонувала. Тепер я можу просто стояти і дивитися на дощ. Безкінечно. Позачасово.
Вона бачила навпроти трикутну розв’язку, неможливу у звичному, квадратно-гніздовому місті, і вилискувала під дощем зелена башточка з маленьким, немов загубленим у часі дзвоном, і підгортав ніжки та крила силует янголятка під карнизом, ледь видимий за суцільною завісою крапель. А внизу пнулася лаковими бульбашками бруківка і пропливали зрідка куполи парасоль, зовсім не схожі на людей.
Аж ось задзвенів телефон.
Вірі телефонували вкрай рідко, і тому кожен дзвінок був подією — подарунком чи випробуванням, байдуже, — і якщо раптом не встигала відповісти чи доводилося з об’єктивних причин скинути виклик, вона неодмінно передзвонювала: сама лише думка про те, щоб його проігнорувати, здавалася блюзнірською. Опустила смужку жалюзі, обернулася.
Телефон дзвонив із передпокою, від самого кордону особистого простору, куди не хотілося зайвий раз підходити — щоб не засмоктало, не викинуло назовні відцентровою силою. Але переливи не вщухали, і Віра квапливо перетнула номер, стукнувшись коліном об м’який, на щастя, обідок круглого ліжка, зірвала з вішака сумочку, встромила руку всередину, намацала… встигла.
— Алло?
— Дякувати Богові, Віронько, — пискнув вдалечині голосок Машеньки. — Бо ми вже почали хвилюватися. Як доїхала?
Неправильне запитання; але Машенька не стала чекати відповіді, защебетала далі:
— Я телефоную зі шкурним інтересом. Ми з Красоткіним, як завжди, з корабля на бал. Четвертого читаємо в «Арт-борделі», ну ти знаєш. І я серйозно переживаю, що ніхто не прийде, у народу відходняк. Наш спільний друг Скуркіс, наприклад, після фестивалів по два тижні не просихає… Але ж ти — це зовсім інше, Вірунчику, ти ж п’єш лише чай. Прийдеш?
— Четвертого? — перепитала Віра.
Запитати б у неї, який сьогодні день. Там, у них, у чужому, що плине рівно і невпинно, часі. Отак просто, не викликаючи підозр, узяти й запитати: а яке в нас сьогодні, перше чи друге, понеділок чи вівторок? — буває ж, люди часто плутають дні…
— Ми на тебе чекаємо, — сказала Машенька. — Початок о дев’ятнадцятій тридцять. Має бути дуже милий камерний вечір, у «Борделі» вміють. Красоткін переказує тобі вітання і всілякі ніжності, навіть не повторюватиму… Сам скажеш Вірочці, коли побачитеся! — це вже поза слухавку, чоловікові; якщо, звісно, не маневр, не воєнні хитрощі, що до них Машенька завжди була підсвідомо схильна — на відміну від неї, Віри, яку так спантеличувала найневинніша брехня, що набагато простіше було промовчати.
Як вони попрощалися, закінчили розмову, пройшло повз, вивітрилося, вислизнуло зі сприйняття і часу. Вона так і стояла посеред номера з мобільником у руках. Покласти на місце, а ще краще сховати якнайдалі, вимкнути… але якщо раптом зателефонує Сергій?..
З мобільними телефонами Віра мала складні стосунки. Спершу, коли тільки з’явилися, вони здавались характерною ознакою цілком інакшої породи людей, ворожої і чужої, що з нею доводилось якось уживатись у спільному просторі та часі. Потім стали просто дуже дорогою, недоступною і непотрібною іграшкою. Але поступово подешевшали, заполонили все навколо і зробилися необхідними — ніби люди раптом розучилися завчасно планувати зустрічі, чітко домовлятися, так, щоб не виникало потреби щось уточнювати, чи відкладати на потім не найважливіші новини… Берштейн, біолог за освітою, вибудував цілу теорію про те, що мобільний зв’язок — спосіб організації людської зграї, знакова система всередині локального біосоціуму, щось на зразок особливих частот собачого гавкоту, призначених для своїх. Мабуть, проблема в тому, що своїх
