Академія Аматерасу - Наталія Ярославівна Матолінець
— Савітрі, оскільки ця вся ситуація почалась через вас, то будьте ласкаві присвятити трохи часу, щоб розібратися з нею, — повідомила директорка, щойно Рен опритомніла й дізналася, що перемогла.
— Погляньмо на ситуацію тверезо: що я можу зробити? — скептично спитала дівчина, бо голос усередині нагадував: вона напередодні пообіцяла Заксові не шукати собі проблем.
— Що завгодно, — Аматерасу стенула плечима. — Від сьогодні наглядатимете за Енлілем, доки ми не відкриємо причини його недуги та способу її позбутись.
— Він один із найсильніших, — вихопилось у Рен.
— Так, я знаю. А ви розбили свій блок. Якщо кандидат до Тріади впадатиме в шал, ви повинні негайно повідомити когось із викладачів і затримати його, щоб не постраждали інші студенти. Зможете?
Рен зустрілася поглядом з Аматерасу — ці очі завжди випробовували її на міцність. Ось і тепер директорка мовби промовляла своєю усмішкою в щілинках очей: «Ти приймеш виклик, Савітрі, чи знову шукатимеш втечі?»
Спершу Аматерасу видавалася Рен невідповідальною директоркою, неуважною і жорсткою, яка з легкістю кидає студентів у біди та випробування, часом неспівмірні з поняттям здорового глузду. Але раптом Рен зрозуміла, що це потрохи приваблює її. Мовби Аматерасу насправді добре бачить, де їхні межі, проте підштовхує розламати, розширити їх і примовляє: «Заради першої Тріади, ви ж майбутні боги чи хто?»
Тож коли директорка запитала щодо Енліля, дівчина позирнула їй в очі й відказала:
— Так. Я зможу.
…Коли вона переборола наслідки виснаження і вийшла з палати, то зі здивуванням побачила в коридорі всіх одногрупників.
— Ну і? Що Ама казала? — спитала Нікта першою. — Це правда, що в Енліля щось вселилось і він тепер приречений втратити останню клепку?
— Ні. Хто такі дурниці городить? У нього є трохи проблем, так. Та вирішення вже шукають. Мені поки що треба наглядати, щоб Енліль нікого не прикатрупив.
— Безглуздий задум, — пробуркотів Закс. — Дай угадаю: це Аматерасу вигадала? Ти мусиш відмовитися. Вже.
— Ні, не мушу, — глухо відповіла Рен і перевела погляд на Амона, незвично притихлого. — Це повторилося, Діонісе. Не хочеш нічого пояснити, поки всі тут?
Змарніле обличчя й синці під очима чорнявця красномовно свідчили про його проблеми щонайменше зі сном.
— Рендалл, люба, я не думав, що до цього дійде, — пролепетав він. — Присягаюсь, не знав, щó в тій проклятій сфері.
— Проклята сфера?.. Гаразд, залежно від того, що ти розкажеш, я вирішу, вбити тебе одразу чи ні, — глухо прошипів Закс.
Амон похитнувся, мов п’яний, і притулився до стіни. Хвилі чорного волосся впали на лице.
— Я вже мертвий, Закі… — він сумно розсміявся. — Гаразд. Я розкажу вам. Але, Діке, тебе Одін викликав. Терміново.
Дівчина зміряла хлопця довгим байдужим поглядом, але тоді кивнула і пішла в напрямку заступникового кабінету.
— Отже, це почалось у моєму світі…
* * *— Було б що так приховувати, — докірливо додав Ньєрд, коли Амон закінчив розповідь. — Твоя поведінка не на користь групі.
Закс недовірливо дивився на одногрупника і не промовив нічого.
Амон розповів розлогу історію про те, як у нього вдома над родом Діонісів тяжіє прокляття, що переслідує кожного нащадка. Його наклали заздрісники, бо здавна ніхто не міг конкурувати з Діонісами за звання найкращих виноробів. Прокляття діяло по-різному, та нищівним чином впливало на тривалість життя. Амон думав, що зміг вирватися від смертельної долі, коли потрапив до Академії. Тільки біда дістала його й тут — у вигляді сфери, що мала принести смерть. Він кинувся туди, де вона з’явилася, — пронизливо відчув щось зі свого світу. Але Рен першою натрапила на сферу, а прокляття лягло на Енліля, який її врятував того дня.
Розповідь Амона мовби задовольнила одногрупників, але Рен тривоги не позбулась. Адже в історії друга був один пробіл, якого не могли помітити інші, проте вона пам’ятала послання Хамсіна: Колесо Долі починає свій рух. Діоніс ані словом про це не згадав.
Розділ 10
Небажаний зв’язок
Дітріх стояв навпроти Ньєрда, і хоча лиця його Рен не бачила, та горда постать видавала настрій студента. Руки в темних рукавицях стискали руків’я двох мечів — віднедавна доцент-стихійник наказав їм усім вигадати собі образ зброї, аби легше концентрувати енергію.
Ньєрд дивився повз суперника, ніби мав на думці єдине: «Що я тут роблю?» Він стояв на краю золоченого кола та обережно поправляв шарф, помережаний сніговими візерунками.
Дуель ось-ось мала розпочатися.
Цього разу в тренувальному корпусі зібралося не так багато студентів, як на демонстрацію кандидатів у Тріаду, а все ж кожен охочий скористався дозволом Нут пропустити лекцію, щоб зазирнути до дуелянтів. Прийшла навіть Аматерасу.
— Щось я важко уявляю Ньєрда в сутичці, — протягла Нікта, вмощуючись на постаменті статуї під стіною, щоб бути трохи вище над іншими. — Краще б покликали породження Хаосу, яке може одним пальцем зруйнувати весь корпус.
— Саме тому ти й не братимеш участі в дуелях, — посміхнулася Діке.
— Не вельми й хотілося — пробурмотіла богиня ночі, хоча запал в очах, які зиркали в бік золоченого кола, видавав її одразу.
Щойно Аматерасу оголосила початок, розмови в залі стихли.
Ньєрд зсутулився, наче йому холодно, і не поворухнувся.
Меч у
