Академія Аматерасу - Наталія Ярославівна Матолінець
Рен підняла тонкий щит і кинулася до Бентен. Тіло студентки розм’якло. Блідим чолом збігла цівка крові, але більше ран не було. Груди здіймалися. Скидалось на звичайну непритомність.
— Радий бачити тебе, Рендалл Савітрі! — озвався Енліль, чи радше той, хто ховався всередині, вказуючи на свою появу червоним туманом в очах найкращого студента.
— Чого не можу сказати я, — переборюючи крижані хвилі, дівчина підвелась і заступила Бентен.
Зсередини рвалося відчуття страху. Руки знову поколювали, наче в них уже впивались голки. Але дівчина знала: якщо зараз дасть цьому страхові вирватись на волю, то все закінчиться погано. Якщо спробує втекти — Енліль нападе на нову студентку. Та і втекти — ще те завдання.
«Одна Рендалл Савітрі хоче рухатися, а інша — спокійно сидіти на місці». Слова Нікти виринули в голові несподівано яскраво.
Рен зціпила зуби. У голові гула порожнеча. Вона мусила зробити щось — та не знала що. Бо завжди хтось приходив на поміч. Завжди хтось простягав руку, закривав її, витягав. Навіть тоді, після ночі балу, коли вона думала, що залишилась зовсім сама, — навіть тоді виявилося, що всі були на її боці. Дівчина замружилась і відчула, що поколювання на долонях гасне, немов до шкіри приклали лід.
«Ніхто не прийде», — сказала вона собі твердо і певно.
«Ніхто не прийде». Холодний протяг.
— Ти така мовчазна сьогодні, — зауважив Енліль. — Мені це не до вподоби. Я звільняюся, аби веселитися.
«Ніхто не прийде», — втретє подумки повторила Рен і посміхнулася. Ні Адіті, ні Зак, ні Нікс — ніхто з тих, на кого вона звикла покладатися. Адже сама запевняла Зака, що не хоче, аби її відмежовували захистом.
«Ти одна, і ти сама вирішиш це, — озвався внутрішній голос, який до того не озивався давно. — Шлях саме такий. Давно час змиритися…»
«Ні. Не так, — Рен подумки заперечила. — Давно час зрозуміти, що це дар, а не прокляття, з яким треба змиритися».
«Ні, не так, — внутрішній голос дзвінко розсміявся. — І не дар, і не прокляття — просто частина душі. І поки це так, ти неодмінно переможеш».
«І справді. Я хочу захистити їх. І себе. Й Енліля». — Дівчина заплющила очі на довгі дві секунди і відчула її — кришталево чисту порожнечу, налиту силою. Її силою. Простягни руку — скажи, чого ти хочеш, — і переможеш. Як усе просто.
Барви довкруж підсвітилися яскравіше, і дівчина зі здивуванням помітила, як струни вогню прошивають кімнату, як тремтять пасма вітру, як тягнуться вглиб стріли землі і розливаються завитки води, сплітаючись у картину світу, завжди невидиме, правічне мереживо, яке наповнює все і є всім.
Їй вистачило лише простягти руку і торкнутись. І вони озвалися — кожна струна, кожна стріла — могутнім дзвоном, який прошиває світ від земних надр до найвищих небес. Рен згадала, як безліч разів спостерігала за танцем Адіті — наче зірка торкалась невидимих струн, — і врешті зрозуміла сенс її танцю.
Вона підвела погляд на Енліля, розуміючи, що не минуло й миті, як внутрішній голос заговорив до неї, і побачила, що довкола нього химерним візерунком танцюють ланцюги зі сплавів усього, що ховалося в землі. Та навіть ці ланцюги можна розірвати.
«Захистити», — подумки мовила Рен, вимальовуючи найпростішу схему. Від першої точки — до другої, від другої — до третьої.
— Савітрі, а що це ти замислила? — протягнув Енліль, посміхаючись недоброю посмішкою, яка уподібнювала його до божества з давніх легенд.
— Я захищу тебе, — майже лагідно шепнула Рен у відповідь і підійшла до хлопця.
— Мене? — той нахилився до неї так, що довгий ніс майже торкався її власного. — Але я не потребую захисту, Рендалл Савітрі. Лише крові та видовищ. Твоя кров стане моїм видовищем нині.
— Ні, не стане.
Рен поклала руку на груди Енліля. У той момент, коли її долоню прошила перша голка, з-під пальців вирвався струмінь повітря, який відштовхнув хлопцеву руку.
— Теж бавишся? Ти ж знаєш, жалюгідна дівчино, що мені вистачить миті, аби пересилити тебе.
— Тоді я зроблю це ще раз, і ще раз, і ще сотню разів, доки ти не повернешся до тями, — байдужно відповіла Рен.
Незримі потоки вітру хвилювалися, пробігаючи крізь неї, і коли заплющити очі, то вони підсвічувались у темряві, як сотні святкових гірлянд. Кров з рани цебеніла по руці донизу темно-вишневим струмочком.
«Про що мріє вітер?» — запитував внутрішній голос.
«Про волю», — відповіла Рен і ступила крок уперед — у вир усіх струн.
* * *— Як вона самотужки це зробила? — Адіті недовірливо позирала на Рендалл.
Права рука Зірки лежала на чолі Енліля, який міцно спав і усміхався вві сні. На сусідньому ліжку розкинулися коси Рендалл Савітрі, яка сама-одна змогла чинити спротив Енлілеві, тож приходила до тями після колосального виснаження.
— Мабуть, вона змогла-таки подолати блок, на який скаржився Торарей, — вдоволено відказала директорка. — Але після такого зриву її сила має влягтися. Справжня проблема в тому, що напад Енліля повторився. Отож Діан нічого не зміг вирішити.
— Я можу наглядати за ним, — впевнено відказала Адіті. — Доки це не минеться або доки ми не знайдемо вихід. Це найкоректніше рішення в такій ситуації. Я згодна задля цього пожертвувати своїм часом і навіть можу перебратися до Енліля.
— Ні, Агні, — заперечила Аматерасу. — Я виховувала вас разом, ви мої найкращі студенти, але якщо в ньому міцно вкорінилося це непоясниме божевілля, то не можна ризикувати й тобою.
— Але Енліль…
— Академія понад усе. Ти знаєш це. Йди на заняття.
Адіті промовчала, хоч мала що відповісти. І що заперечити. Але «Академія понад усе» стояло їй кісткою в горлі. І коли раніше вона радо приймала свій вищий статус
