Академія Аматерасу - Наталія Ярославівна Матолінець

Невдовзі дівчина втратила відчуття часу. Вона до того ж почала підозрювати в себе страх довгих коридорів. Очі боліли від темряви й однієї яскравої точки вогню попереду, під ногами час від часу виникали уламки брил, через які доводилось перелазити, і це значно сповільнювало рух.

— Як думаєш, Рендалл, що це було? — спитав Енліль, коли вони блукали підвальним коридором уже якийсь час, та все ще не знайшли ні натяку на вихід.

— Паркет мовби провалився. Тоді все вислизнуло, я впала… а далі ти знаєш.

— Те саме, — кивнув Енліль, обертаючись до Рен. Сережка в його правому вусі — видовжена, зі складним різьбленим візерунком — сяйнула, відбиваючи танець язичків полум’я. — Це ніяк не схоже на навчальне завдання. Може, пастка, яку встановили дуже давно і забули?

— А чому саме нам вдалося ось так провалитися? — скептично кинула Рен.

— Аби я знав. Ці стіни, ця стеля… вони приглушують усе. Вони давні і сильніші за нас, — Енлілів погляд ковзнув угору, де нависали камінні плити.

Вони ще трохи пройшли в тиші. Тіні коридору, який здавався нескінченним, продовжували стискати. Раз по раз чи Рен, чи Енліль зронювали фразу-дві, проте знову замовкали, бо це місце придушувало і бажання розмовляти гасло дуже скоро.

— Якщо мої роздуми правильні, ми вже близько від входу в підвали. А звідти рукою подати нагору, до сонця і свіжого повітря, — повідомив Енліль ще за певний час, хоча Рен не помітила ні найменшої зміни, жодного повороту чи прикмети в чорноті довкола.

Супутник раптом спинився, опустив смолоскип і прошипів:

— Тс-с…

Хлопцеві пальці міцно стиснули долоню Рен, та вона й не думала ворушитися. Настороженість, як і спокій, передавалися їй від Енлілевої аури напрочуд швидко.

— Ні-ні, лишень не зникайте! — розпачливий голос лунав прямісінько зі стіни. — О боги, ви ж тут? Хтось же тут є? Я вас прошу, тільки не йдіть, а я вам що завгодно!

Енліль нечутно наблизився до стіни й окинув її поглядом.

— Хто тут? — тихо і чітко мовив він.

— О боги!

Енліль зиркнув на Рен і безмовно звів брови, а тоді кивнув, щоб і вона підійшла ближче. Дівчина поклала руку на холодний камінь.

— Ти хто?

— Як хто? — захлинаючись від радості, відповів голос у стіні. — Гермес же! Випусті-іть! Вічно вдячний буду!

— Гермес, — повторив Енліль самими губами, і раптом його густі брови поповзли вгору. Він повернувся до Рен і шепнув: — Я читав про нього. В Історії Академії.

— Випустіть, будь ласка! — жалібно проскиглив полонений у застінні.

— Що робимо? — спитала Рен, вибудовуючи найхимерніші теорії подумки.

— Я не знаю, як тут опинився бог Гермес, але якщо це справді він, то варто допомогти. А тоді вже розпитаємо. Відступися, Рендалл, — наказав кандидат у Тріаду.

Дівчина почовгала назад, доки спиною не врізалась у протилежну стіну. Енліль поклав руку на камінь і гукнув:

— Гермесе, відійди-но!

Не минуло й кількох секунд, як стіна від нечутного наказу Енліля розсипалася пилом. Із сірої хмари тут же виборсалася постать і кинулася просто до хлопця.

— О боги, ви мої рятівники! — міцно обійнявши спантеличеного кандидата до Тріади, постать тепер кинулася до Рен, але Енліль вчасно вхопив незнайомця за плече і змусив спинитися.

— Заспокойся, друже. Віддихайся і розкажи краще, що ти тут робиш.

Коли пил остаточно осів, Рен роздивилася незнайомця. Той, хто назвав себе Гермесом, виявився худорлявим хлопчиною невисокого зросту. На вигляд — молодший за них з Енлілем. Темні брови вигиналися, надаючи обличчю невичерпного здивування. У вусі блискотіла сережка зі СВІТом — за давньою модою.

Гермес, який спершу не тямився з радості, завмер, розглядаючи їх обох.

— А хто ви такі, до слова? — врешті спитав він.

— Надаємо право першості в поясненнях тобі, — Енліль підняв смолоскип вище, щоб світло заливало їх усіх.

— Гермес же, — життєрадісно повторив незнайомець. — Мене всі тут знають, тож, очевидно, ви не наші… Я програв на тому тижні суперечку Локові. Він ставив на те, що Зевс успішно запросить Ама-мі на Свято Сонця. А я був певен, що наша богиня грюкне дверима в нього перед носом. І програв. Але мушу визнати, що Ама-мі і Зевс — це незле, ох незле…

Говорив він так швидко, наче спізнювався на потяг.

— Ама-мі, — раптом усміхнувся Енліль, і його погляд потеплішав. — Ну звичайно…

— Що, вона й тобі в око впала? — Гермес панібратськи поплескав студента по плечі. — Але скажу відверто, це справа безнадійна. Бо за нашою красунею упадає кожен другий, адже за Афродітою дуже й не побігаєш, коли з нею отой…

— Отой? — Рен почала розуміти, що й до чого, хоча це видавалося надто неймовірним.

— Атож, Аррі!.. Так оце — суперечку я програв, а на покарання Лок закрив мене тут на тиждень — на тиждень, божечки! — ще й без права користуватися якою-будь силою, аби звільнитися. Добре, хоч їжу постачає…

Емоції на обличчі Гермеса змінювалися блискавично, доповнюючи шалений темп розповіді.

— Тож вельми вдячний за допомогу. Я нарешті на волі! А Лок же, певно, хотів би мене залишити тут ще на місяць. Тепер, о боги-рятівники, розкажіть мені, хто ви.

— Ми ще не боги, — похитав головою Енліль і видобув з кишені кулон із намистиною.

— Еге ж, я б точно запам’ятав тебе, якби побачив раніше! — Гермес відгорнув своє довге волосся, імітуючи Енлілеву асиметричну стрижку.

— Ти мене раніше не бачив, — ухильно відповів хлопець і машинально пригладив волосся. — Скажи, Гермесе, а хто зараз директор Академії?

— Таке питаєш! Професор часової компресії Крон Осс, звичайно! — гордо заявив в’язень підземелля.

Рен схопила повітря ротом і остаточно