Сплячі красуні - Стівен Кінг
— Я хочу… — почала Маргарет, але, видко, чого саме їй хотілося, вона не була в змозі з себе видобути.
— Як ви вважаєте, вона страждає? — запитала Бланш. — Як вважаєте, їй боляче?
Хоча власні слова їй видавалися важкими в роті, сама вона жодного дискомфорту не відчувала.
— Ні, — хитливо звелася на ноги Ґейл; фуркнувши папером і шелеснувши пластиковою обгорткою, впала на підлогу її взята в бібліотеці «Спокута». Долаючи шлях через кімнату до Дороті, вона спиралася на меблі.
Бланш стуманіло вразилася таким зусиллям. Разом з пігулками вони також спожили пляшку піно, і більшу частину вина випила Ґейл. У в’язниці була одна офіцерка, яка виступала в змаганнях з армреслінгу. Бланш загадалася, чи існують такі змагання, щоб напиватися вина з пігулками, а потім ходити, не перечіпляючись через стільці й не натикаючись на стіни. Ґейл могла проґавити своє покликання!
Бланш хотіла сказати це самій Ґейл, але з’ясувала, що найбільше, на що вона спроможна, це:
— Гарно… ходиш… Ґейл.
Вона дивилася, як Ґейл нахилилася близько до вуха Дороті, яке вже було покрите тонким плетивом павутиння.
— Дороті, ти нас чуєш? Зустрічай мене в…
Ґейл зупинилась.
— Яку місцину ми знаємо, там, на небесах, Мідж? Де, мені їй сказати, щоб вона нас чекала?
Але Маргарет не відповіла. Не могла. Ті джгутики тепер розкручувалися й спліталися навкруг її голови також.
Очі Бланш, які тепер, схоже, рухалися за власною волею, знайшли вікно і пожежу на заході. Тепер там горіло дужче — не сірник, а голова того палаючого птаха. Щоби боротися з пожежею, у світі залишаються чоловіки, але, можливо, вони надто зайняті зараз опікою своїх жінок, щоби цим перейматися. Як він зветься, той птах, отой, що перетворюється на вогонь, перероджується, такий лячний, жахливий. Вона не знала. Єдине, що вона змогла згадати, це той старий японський фільм про монстра, «Родан»[195]. Вона дивилася його ще дитиною, і той велетенський птах там її тоді дуже налякав. Зараз їй не було лячно, просто… цікаво.
— Ми втратили мою сестру, — оголосила Ґейл. Вона опустилася на килим і прилягла до ніг Дороті.
— Вона просто заснула, — сказала Бланш. — Ти не втратила її, любонько.
Ґейл кивнула так рішуче, що волосся впало їй на очі.
— Так, так. Твоя правда, Бланш. Нам просто треба буде знайти одна одну. Просто розшукати одна одну там, на небесах. Або… ну, розумієш… пристойну репродукцію, — розсміялася Ґейл.
8
Бланш залишилась останньою. Вона підповзла, щоби бути ближче до Ґейл, яка вже спала під оболонкою павутиння.
— Я мала коханця, — сказала їй Бланш. — Певна річ, ти цього не знала. У нас це було… як ті дівчата у в’язниці люблять казати… тишком-нишком. Бо мусили.
Плетиво, яке облягало рот її подружки, ворушилося на видихах Ґейл. Одна з тонких прядок грайливо потягнулася в бік Бланш.
— Я думаю, він мене теж кохав, але…
Це було важко пояснити. Коли ти молода, мозок у тебе ще не цілком розвинений. Ти не знаєшся на чоловіках. Сумно то було. Він був одружений. Вона чекала. Вони старшали. Бланш подарувала найніжнішу частину своєї душі тому чоловіку. Він давав красиві обіцянки і не додержав жодної з них. Яка марнота.
— Це має бути найкращим з усього, що досі траплялося.
Якби навіть Ґейл не спала, ці слова Бланш прозвучали б надто тихо й нерозбірливо для її розуміння. Бланш перестала відчувати свій язик.
— Бо ми принаймні зараз усі разом, у самому кінці.
І якщо там є щось іще, десь щось ще…
Перш ніж Бланш Мак-Інтай встигла закінчити цю думку, вона відпливла.
9
Ґарт Флікінджер не здивувався, побачивши Френка.
Після того, як протягом останніх дванадцяти годин, чи й більше, він дивився «Ньюз Америка» і викурив геть усе в хаті, окрім своєї ручної ігуани (Ґіліс), його, мабуть, вже ніщо не могло б здивувати. Якби навіть сам сер Гарольд Ґіліс, цей давно померлий піонер пластичної хірургії[196], ліниво спустився сходами в кухню, щоб підсмажити собі цинамонових «поп-тартів»[197], навряд би це переважило той феномен, який Ґарт сьогодні спостерігав по телевізору.
Той шок від бійні, яка вибухнула у трейлері Трумена Мейвезера, поки Ґарт був у нужнику, став лише прологом до того, що він відтоді засвоював протягом багатьох годин, просто сидячи вдома на дивані.
Заворушення перед Білим Домом, жінка відгризає носа провіднику якогось релігійного культу, величезний 767-й Боїнг, зниклий у морі, закривавлені санітари в будинку престарілих, літні жінки, обплетені павутинням і прикуті кайданками до своїх ліжок-каталок, пожежі в Мельбурні, пожежі в Манілі, пожежі в Гонолулу. Щось дуже хуйове сталося в пустелі неподалік Ріно, де, напевне, містився якийсь секретний ядерний об’єкт; науковці доповідали про те, як крутяться лічильники Ґайґера, стрибають вгору і вниз сейсмографи, реагуючи на постійні детонації. Повсюди жінки засинали, обростаючи коконами, і повсюди їх будили дурноголові уйобки. Та чудесна репортерка з «Ньюз Америка» — Мікейла з першокласної якості носом — під вечір зникла, і замість неї там виставили якусь заїкувату практикантку з пірсингом у губі. Це нагадало Ґарту графіті, яке він бачив на стіні в якомусь чоловічому туалеті: «ГРАВІТАЦІЇ НЕ ІСНУЄ, ПРОСТО ЗЕМЛЯ СМОКЧЕ ХЕР».
Отаке хер-зна-що діється: тут і там, далеко і близько, скрізь і повсюди. Ба, навіть мет не допомагав. Ну, він допомагав трошки, але зовсім не так, як мусив би. На той час, коли почав дзеленькотіти дверний дзвоник — тень-телень, тень-телень заходився він — Ґарт почувався немилосердно тверезим. У нього не було жодного бажання відповідати, не цього вечора. Не відчував він і спонуки підвестися, коли його візитер облишив дзвоник і почав стукати в двері. А потім гатити. Вельми енергійно!
Грюкіт припинився. Ґартові вистачило часу подумати, що його небажаний візитер здався, аж тут той почав рубати. Прорубувати і трощити. Двері, звільнившись від замка, стріпонулися досередини і чоловік, який уже бував тут раніше, вступив до хати з сокирою в руці. Ґарт вирішив, що цей парубок прийшов його вбити — і не відчув з цього приводу надто великого суму. Буде боляче, але, сподіваймося, не дуже довго.
Для багатьох людей пластична хірургія була чимсь анекдотичним. Не для Ґарта. Що кумедного в бажанні любити власне обличчя, власне тіло, єдину власну
