Сплячі красуні - Стівен Кінг

То було правдою, але лис цього ніколи б не визнав.

— Який брехун таке тобі сказав?

— Знаєш, з тебе тече кров, — сказав яструб.

Лис не зважав на звеселілий тон цього птаха.

Він подумав, що мудро буде перемінити тему.

— Що відбувається? Щось змінилося. Що трапилося в цьому світі?

— Отам далі з’явилося дерево. Зовсім нове дерево. Буцімто якесь Материнське Дерево. Воно з’явилося на світанку. Дуже красиве. Дуже високе. Я спробував злетіти на його верхівку, але, хоча крону я бачив, вона лишилася недоступною моїм крилам.

Яскраво-червоний вузол якихось нутрощів відірвався з тіла білки і яструб його заковтнув.

Яструб задер голову. За секунду запах досяг також ніздрів лиса: дим. Цей сезон був сухим. Якби та охоплена вогнем жінка перейшла дорогу, вистачило б кількох кроків у підлісок, щоби все тут зайнялося.

Лису треба було рухатись далі. Він важко дихав. Йому було страшно й боляче, але кебети він не розгубив.

— Твої очі стануть гарною поживою для якоїсь удачливої тварини, — сказав яструб і здійнявся вгору з повислою в кігтях білкою.

2

Нічого незвичайного не було в тому, що «Книжковий клуб першого четверга» почало відносити від тексту цього місяця, книжки Ієна Мак’юена «Спокута»[188]. В романі йшлося про долі двох закоханих, яких, коли їхні стосунки щойно починалися, розлучили через помилкове звинувачення юної дівчинки з надто розвинутою уявою на ім’я Брайоні.

Дороті Гарпер, у свої сімдесят дев’ять старша провідниця цього гуртка, сказала, що вона не в змозі вибачити Брайоні її злочин.

— Ця мала капосниця зруйнувала їхні життя. Кого обходить, що вона про те шкодує?

— Кажуть, що мозок повністю розвивається у значно старшому віці, — сказала Ґейл Коллінз. Брайоні тоді було дванадцять чи тринадцять, коли вона розповіла ту брехню. Не варто її винити.

Ґейл тримала келих білого вина, обхопивши його чашу обома руками. Розташувалася вона за кутнім столиком біля кухонної стійки.

Бланш Мак-Інтай, вірна помічниця директорки Котс (зазвичай принаймні вірна), познайомилася з Ґейл на секретарських курсах ще тридцять років тому. Четверта учасниця «Книжкового клубу першого четверга», Маргарет О’Доннел, була сестрою Ґейл і єдиною відомою Бланш жінкою, яка мала пакет якихось акцій.

— Хто це каже? — запитала Дороті. — Про мозок?

— Науковці, — сказала Ґейл.

— Пху-тьху, — відмахнулась рукою Дороті, немов відганяла геть якийсь поганий запах. (Дороті була єдиною відомою Бланш жінкою, яка досі говорила такі слова, як оце пху-тьху.)

— Це правда.

Бланш чула, як доктор Норкросс казав у в’язниці майже те саме, що мозок цілком розвивається, тільки коли людина вже перейде за двадцять. Та хіба насправді це для когось дивина? Якщо ти знала бодай одного підлітка — чи, врешті-решт, сама колись була юнкою — хіба це не є самоочевидним? Підлітки не розуміють, що вони збіса роблять, особливо чоловіки. А дванадцятирічна дівчинка? Нема чого й казати.

Дороті сиділа в кріслі біля фасадного вікна. Це було її житло, акуратна квартира на другому поверсі, на Меллойстрит, з пухким блакитно-сірим килимовим покриттям і свіжими бежевими стінами. З вікна відкривався вид на ліс, який тулився до будівлі. Єдиною видимою ознакою того безладу, що наразі діявся в світі, була якась пожежа — наче полум’я сірника з цієї відстані — там, на заході, в напрямку Круглявого Пагорба і шосе № 17.

— Це було так жорстоко. Мені байдуже, хай там яким малим не був тоді її мозок.

Бланш з Маргарет сиділи на дивані. На кавовому столику стояла відкрита пляшка шаблі і ще закупорена пляшка піно. Також там була таріль зі спеченими Дороті коржиками і три слоїки пігулок, які принесла Маргарет.

— Мені вона дуже сподобалася, — сказала Маргарет. — Я в цілковитому захваті від книжки. Всі ті подробиці з життя медсестер під час Бліцу[189] просто захопливі. Та там усе — про ту велику битву, і про Францію, і про піший похід до морського узбережжя — просто вау! Справжній ульот! Епічний ульот, можна сказати. А ще їхнє кохання! Така пікантна круть, чисто розкіш, — похитала вона головою і розсміялася.

Бланш різко повернулась поглянути на неї, роздратована, попри той факт, що Маргарет була на її боці в сенсі захоплення «Спокутою». Маргарет працювала на залізниці, аж поки там не вручили їй приємний стос готівки, щоб вона раніше вийшла на пенсію — деяким людям, чорти забирай, так щастить. Вона була жахливою реготухою, ця Маргарет О’Доннел, особливо як на жінку за сімдесят, ще й, немов дурнувата, збирала оті керамічні фігурки тварин, які десятками товпилися на її підвіконнях. Останньою книжкою, яку вона вибрала для обговорення, був роман Гемінґвея про того ідіота, що не відпускав рибу, книжка, яка буквально бісила Бланш, бо то ж, подивімося правді в очі, була просто якась клята риба! Але Маргарет і її вважала романтичною. Як такого штибу жінка свою грошову премію за ранній вихід на пенсію змогла обернути на пакет акцій? От де загадка.

Відтак Бланш сказала:

— Нумо, Мідж. Ми ж дорослі жінки. Не будьмо просторіками щодо сексу.

— Ой, та не в тому річ. Це грандіозна книжка. Нам так пощастило відходити саме на ній.

Маргарет потерла собі лоба. Вона вдивлялася у Бланш поверх своїх окулярів у роговій оправі.

— Хіба не жахливо було б померти на якійсь поганій книжці?

— Мабуть, — відповіла Бланш, — але хто сказав, ніби те, що зараз відбувається, це смерть? Хто сказав, що ми мусимо померти?

Їхні збори на цей вечір були призначені задовго до нападу Аврори — вони ніколи не пропускали першого четверга — і всі чотири подружки провели цей день, безупинно, наче якісь тінейджерки, обмінюючись есемесками: чи не варто, зважаючи на обставини, скасувати зустріч? Утім, жодній цього не хотілося. Перший Четвер — це Перший Четвер. Дороті написала, якщо цей вечір буде для неї останнім, вколисатися разом з подружками — саме те, що треба. Ґейл із Маргарет віддали свої голоси «за», і Бланш також, почуваючись трохи винуватою через те, що покидає директорку Котс у скрутному становищі, проте має на це повне право, бо вже й так перепрацювала зайвий час, за який штат їй не виплатить компенсації. Крім того, Бланш хотілося поговорити про цю книжку. Як і Дороті, її вразило лиходійство тієї дівчинки Брайоні, а також те, як ця недобра дитина виросла в цілком іншу дорослу жінку.

А тоді, щойно вони повсідалися у вітальні Дороті, Маргарет дістала слоїки лоразепаму. Пігулкам було вже років зо два. Ще коли помер її чоловік, їх виписав Маргарет її лікар: «Просто, щоб допомогти вам