Сплячі красуні - Стівен Кінг
— Я подумала, краще зробити це разом, — сказала Маргарет. — Так менш лячно.
Трійко інших без жодних зауважень погодилися, що це добра ідея. Дороті Гарпер також була вдовою. Чоловіка Ґейл тримали в домі престарілих, зараз він уже не впізнавав навіть власних дітей. А щодо дітей дівчат із «Першого Четверга», то вони були дорослими людьми середнього віку, які жили далеко від пагорбів Аппалачії, і ніяке останнє возз’єднання рідних не здавалось здійсненним. Бланш, єдина не пенсіонерка в їхньому гурті, ніколи не виходила заміж і зовсім не мала дітей, що було, либонь, тільки краще, зважаючи на те, яким чином все обертається.
І от тепер питання, яке поставила Бланш, припинило сміх. — Може, ми прокинемося метеликами, — сказала Ґейл. — Кокони, які я бачила в новинах, трохи нагадали мені ті кокони, які робить гусінь.
— Павуки теж обплітають мух. Мені здається, ті кокони більш схожі на це, ніж на будь-якого виду лялечок, — сказала Маргарет.
— Я ні на що не розраховую.
В якийсь момент останніх кількох хвилин повний бокал Бланш став порожнім бокалом.
— Я сподіваюся побачити янгола, — сказала Дороті.
Решта жінок подивились на неї. Не схоже було, що вона жартує. Її зморшкувате підборіддя і рот стислися в крихітний кулачок.
— Знаєте, я була досить непоганою, — додала вона. — Намагалася бути доброю. Доброю дружиною. Доброю матір’ю. Добрим другом. На пенсії займалася волонтерством. Ну от, скажімо, минулого понеділка я їздила машиною аж у Коглин на збори комітету, в якому беру участь.
— Ми знаємо, — сказала Маргарет і простягнула в повітрі руку до Дороті, яка була істинним втіленням доброї, вірної душі.
Те саме зробила Ґейл, а також і Бланш.
Вони пустили по колу слоїки, і кожна жінка проковтнула по дві пігулки. Виконавши цей обряд причастя, вони сиділи й дивилися одна на одну.
— Що нам тепер робити? — запитала Ґейл. — Просто чекати?
— Плакати, — сказала Маргарет і захихотіла, вдавано витираючи собі очі кулаками. — Плакати, плакати, плакати!
— Передайте коржики, — сказала Дороті, — я кидаю свою дієту.
— Я хочу повернутися до книжки, — сказала Бланш. — Я хочу поговорити про те, як змінилася Брайоні. От вона дійсно як метелик. Я думаю, це чудесно. Це нагадало мені деяких жінок у нашій в’язниці.
Ґейл взяла з кавового столика пляшку піно. Вона розгорнула фольгу і встромила штопор.
Поки вона обходила всіх, наповнюючи їхні келихи, Бланш продовжила:
— Ви самі знаєте, як багато рецидивів — відступництва, я маю на увазі, — порушення правил дострокового звільнення, повернення до старих звичок тощо… але дехто з них дійсно змінюється. Дехто з них починає цілком нове життя. Як Брайоні. Хіба це не надихає?
— Так, — сказала Ґейл. Вона підняла свій келих. — За віднайдення нових життів.
3
Френк з Ілейн затрималися в дверях кімнати Нани. Вже було по дев’ятій. Вони поклали дочку на ліжко, ковдру залишили лежати осторонь. На стіні висів плакат з маршовим духовим оркестром в парадній уніформі і коркова дошка, на яку Нана приколювала свої найкращі рисунки персонажів манґа. Вітряний оркестрик з кольорових рурок і скляних намистин звисав зі стелі. Ілейн вимагала акуратності, тому на підлозі не було одягу чи іграшок. Штори були щільно закриті. Обросла голова Нани була, як бульбашка. Ідентичними були й її руки, тільки меншими. Наче рукавички зовсім без пальців.
Хоча вони нічого одне одному не сказали, простоявши там мовчки понад хвилину, Френк усвідомив, що їм обом лячно вимикати світло.
— Повернемось трохи перегодом, подивимося як вона.
Френк прошепотів ці слова Ілейн за звичкою, як він робив це в багатьох випадках, коли їм страх як не хотілося розбудити Нану, а не навпаки, як тепер.
Ілейн кивнула. Вони, як один, відступили з відчинених дверей кімнати дочки й пішли униз, до кухні.
Ілейн сиділа за столом, а Френк робив каву: наповнював водою кавник, просіював кавову пудру. Це було те, що він робив тут уже тисячі разів, хоча ніколи о такій пізній годині. Нормальність цих дій умиротворювала його.
Її думки сунули в тій самій колії:
— Це як у колишні часи, хіба не так? Хвора дитина нагорі, ми тут, унизу, загадуємося питанням, чи правильно ми все робимо.
Френк натис кнопку кавоварки. Ілейн поклала голову на стіл, обхопивши її руками.
— Краще б тобі не заснути, — ласкаво промовив Френк і сів на стілець напроти неї.
Вона кивнула і сіла прямо. Кучерик волосся прилип Ілейн до лоба, На обличчі в неї був жалібний вираз — «що це таке зараз робиться, хто знає?» — людини, яка щойно пережила удар по черепу. Френк не думав, ніби він має кращий вигляд.
— Між іншим, я знаю, про що ти думаєш, — сказав Френк. — Я пам’ятаю. Ми ще страшенно дивувалися, як нам вдалося переконати себе, що ми здатні випестувати нову людську особистість.
Це привело усмішку на обличчя Ілейн. Хай би що між ними тепер не відбувалося, вони разом підняли немовля — чимале досягнення.
Почала пікати кавомашина. На якусь мить здалося, що зараз все мирно, але до свідомості Френка раптом долинув шум знадвору. Там хтось кричав. Скиглили поліційні сирени, вила сигналізація чиєїсь машини. Він інстинктивно нашорошив вухо до сходів, у бік Нани.
Нічого не почув, звісно; вона ж більше не мале дитинча, зараз не ті старі часи, зараз таке, чого ніколи не було раніше. Те, як спить Нана зараз… неможливо собі уявити, який галас міг би її розбудити, змусив би розплющити очі під шаром того білого матеріалу.
Ілейн теж подібним чином прислухалася в бік сходів.
— Шо воно таке, Френку?
— Я не знаю, — відвів він очі від її погляду. — Не варто було нам їхати з лікарні.
Натякаючи, що це Ілейн змусила їх поїхати, сам не дуже в це вірячи, але маючи потребу поділитися провиною, скинути на неї трохи того бруду, який він відчував на собі. Розуміння цього, достеменне розуміння того, що він зараз робить, змусило його зненавидіти себе. Але зупинитися він не міг:
— Треба було нам залишитися. Нані потрібен був
