Сплячі красуні - Стівен Кінг

В одному ділі — не в тому, за яке її загребли — Кейлі з її бойфрендом вломилися в пілюльню на задвірку погодинного мотелю. Там у кімнаті сидів якийсь підліток у кріслі-гойдалці. Те крісло-гойдалка було гарне, таке поліроване, аж сяяло, абсолютно недоречне в тому задрипаному мотелі, просто якийсь трон посеред сміттєзвалища. У хлопця, який в ньому сидів, була велетенська, вулканічна діра в щоці. Такий лискучий чорторий із суміші червоного й смолисто-чорного; гарячий нелад, з якого пашіло смородом гнилої плоті. Яким чином воно з’явилося? Розпочалося з подряпини, ранки, якоїсь крихітної інфекції? Чи хтось порізав хлопця брудним лезом? Чи це була якась хвороба? Кейлі почувалась щасливою, що не мусить цього знати чи тим перейматися.

Хлопцю вона дала років шістнадцять. Він чухав своє бліде черево і дивився, як вона з бойфрендом нишпорять, шукаючи ничку. Що ще з ним було не так, що він там просто сидів, такий спокійний аж далі нікуди, і дивився на них без жодного страху?

Бойфренд Кейлі знайшов те, що шукав, під матрацом і засунув собі під куртку. Він обернувся до хлопця.

— У тебе обличчя гниле, — сказав він. — Ти це знаєш?

— Знаю, — відповів хлопець.

— Добре. А тепер вилазь нахер з цього крісла, синку.

Хлопець не створював жодного клопоту. Він підвівся з крісла, упав на продавлене ліжко, лежав там і чухав собі черево. З грошима і наркотою вони заразом забрали й те кріслогойдалку. Змогли це зробити, бо її бойфренд мав панельного фургона.

Отакого роду життя вона вела в ті часи, таке, де вона виступала опліч чоловіка, з яким спала, допомагаючи йому вкрасти крісло, в якому щойно був сидів якийсь хлопець. Порчений хлопець. А вгадайте що? То було життя, в якому той хлопець не зробив нічого супроти. Він просто лежав, виставивши своє порчене обличчя до стелі, і чухав собі черево, і більше ніхера не зробив. Можливо тому, що був обдовбаний. Можливо тому, що йому було на все насрати. Можливо і те, й інше разом.

У цім вітерці відчувався квітковий аромат.

У Кейлі тьохнуло серце за Морою, але водночас її збуджувало передчуття, що тут краще місце, краще за в’язницю, краще за світ поза стінами в’язниці. Воно вчувалося безмежним, і під її ногами тут була земля.

— Хто б ти не була, я мушу тобі сказати, що мені страшно, — промовила Магда. — І я непокоюся за Антона.

— Не бійся, — сказала Кейлі. — Я певна, з Антоном усе гаразд.

Не знаючи, хто він такий, не переймаючись тим. Вона помацала, де рука Магди, і знайшла її.

— Ходімо туди, де співають пташки.

Вони обережно посунули вперед у тій чорноті, здогадуючись, що рухаються униз якимсь положистим схилом поміж дерев.

А чи не мерехтіння отам якогось світла? Чи це не проблиск сонця в небі?

Сяяв сліпучий світанок, коли вони підійшли до порослих чагарями решток якогось трейлера. Звідти вони вже могли триматися колись асфальтованого путівця, привиду розбитого часом шосе Круглявий Пагорб.

Розділ 15

1

Побігши від куреня Старої Ессі, лис нарізав зиґзаґами собі шлях крізь довколишній ліс і зупинився перепочити в западині під якоюсь порослою халупою. Він спав, і йому снилося, що мати принесла йому пацюка, але той був гнилий і отруйний, і він зрозумів, що його мати хвора. Очі в неї були червоні, і паща криво роззявлена, і язик у неї звисав до землі. Та тоді він згадав, що мати його померла багато літ тому. Він тоді побачив, що вона лежить у високій траві, і наступного дня вона так само лежала на тому самому місці, але вже не була його матір’ю.

— Там отрута в стінах, — сказав той мертвий пацюк із пащі його мертвої матері. — Вона каже, що земля зроблена з наших тіл. І я їй вірю, але, ох, цей біль не закінчується. Навіть мертвому болить.

Хмарка нетлів опустилася на мертву матір лиса й на мертвого пацюка.

— Не зупиняйся, — сказала мати-лисиця. — У тебе є робота.

Лис підхопився зі сну і відчув різкий біль, наштрикнувшись плечем на щось гостре, що стирчало згори — на цвях чи скло, чи на скабку якоїсь дошки. Вже вечоріло.

Десь зблизька бабахнуло, неначе громовиця: метал і дерево, вибух пари, тріскучий звук вогню, що займається. Лис метнувся з-під порослої халупи, рвонувши щосили в бік дороги. Поза дорогою манячив більший ліс — безпечніша, як він сподівався, місцина.

При узбіччі дороги в дерево ввігнався легковик. З його переднього сидіння охоплена вогнем жінка витягала якогось чоловіка. Чоловік кричав. Звуки, які видавала жінка, були якимись собачими звуками. Лис розумів, що вони означають: «Я тебе вб’ю. Я тебе вб’ю. Я тебе вб’ю». На її тілі тріпотіли й тліли пасма павутиння.

Ось вона, мить рішення. Високе місце в каталозі особистих правил лиса займала заповідь: Не Переходь Дороги При Світлі Дня. Вдень машин більше, а машину не настрашиш, не відгониш, де там вже її побити. Коли вони шугають по асфальту, вони видають ще й певні звуки і, якщо прислухатися (а лиси завжди вслухуються), ті звуки — то слова, і ті слова отакі: «Я хочу тебе вбити. Я хочу тебе вбити. Я хочу тебе вбити». Гарячі, текучі рештки тих тварин, які нехтували увагою до цих слів, багато разів забезпечували лиса чудовими смаколиками.

А з іншого боку, кожний лис, який бажає вижити, мусить гнучко пристосовуватися до небезпеки. Йому потрібно було розважити між загрозами від машини, яка «хотіла вбити», і від цієї охопленої полум’ям жінки, яка повідомляла: «Я тебе вб’ю».

Лис гайнув уперед. Минаючи жінку, він відчув, як жар її полум’я сягнув йому під хутро і в рану на спині. Жінка почала гатити об дорогу головою того чоловіка, і репет її люті став ще гучнішим, але все притишилося, коли лис косогором по той бік дороги поліз униз.

У великому лісі він стишив свій біг. Рана в нього на попереку щоразу відлунювала болем у правій задній нозі, коли він нею відштовхувався. Вже споночіло. Під лапами лиса потріскувало торішнє листя. Він зупинився попити зі струм-ка. У воді вихрилася нафта, але лис був спраглим і мусив користуватися тим, що було. Біля струмка сидів на пні яструб. Видзьобував живіт білки.

— Залишиш мені трохи? — гукнув лис. — Я міг би стати тобі другом.

— Лиси друзів не мають, — відказав