Сплячі красуні - Стівен Кінг
Побачивши наближення Джареда, він йому кивнув і заговорив так, наче продовжував якусь ранішу розмову.
— Уся ця каламуть втихомириться по тому, як заснуть усі жінки. І взагалі, до більшості неприємностей спричиняються саме вони. Перед тобою чоловік, який знає, що каже. Я тричі програвав у матримоніальних війнах. Та не просто програвав, щоразу я був гнаним лузером. Так, наче шлюб — це Віксберг, а я — Конфедерація[181].
— Я шукаю…
— Норму, майже напевно, — перебив його менеджер.
— Вона тут?
— Нє. З півгодини тому пішла, як продала весь свій товар. Крім того запасу, який залишила для себе, я гадаю. Але в мене є свіжі ягоди лохини. Додаєш їх до вівсянки, вмент кращає смак.
— Дякую, я пас, — сказав Джаред.
— У цьому є й плюс, — продовжив менеджер овочевої секції. — Скоро мені не треба буде сплачувати аліменти. Південь повстає знову. Нас буви вбиви, та не затоптави[182].
— Що?
— Тільки вбиви, та не затоптави. «Полковнику, я принесу вам шматок фрака Лінкольна». Це ж Фолкнер. Вас що, діти, тепер у школі геть нічому не вчать?
Джаред пробирався до виходу з супермаркету, уникаючи тисняви побіля черг до кас. Кілька кас не працювали, і покупці поспішали проходами повз них з повними кошиками.
Надворі на лавці автобусної зупинки сидів з кошиком на колінах якийсь чоловік у картатій сорочці. Кошик був завантажений бляшанками кави «Максвел Хаус». Він перехопив погляд Джареда.
— Моя дружина спить, — оголосив він, — але я певен, невдовзі вона прокинеться.
— Сподіваюся, що так воно й буде, — сказав Джаред і кинувся бігом.
Мері сиділа на пасажирському сидінні «Датсана», тримаючи на колінах Моллі. Коли Джаред сів за кермо, вона струснула дівчинку і заговорила навмисне голосно:
— Ось і він, ось і він, ось і наш друг Джаред!
— Привіт, Джареде, — промовила Моллі хрипким, заплаканим голосом.
— Моллі була вже зовсім сонна, — сказала Мері тим самим навмисне гучним, навмисне веселим голосом. — Але тепер вона бадьора. Зооовсім не хоче спати! Ми обидві не хочемо, правда, Молз? Розкажи нам ще щось про Олівію, розкажеш, еге ж?
Мала дівчинка перелізла від Мері на заднє сидіння.
— Не хочу.
— Ти взяв? — тепер голос Мері звучав притишено. — Вдалося…
Джаред завів машину.
— Вона вже пішла. Багато людей звернулися сюди раніше. Тобі не пощастило. І місіс Ренсом також.
Парковку «Шопвела» він полишив швидко, невимушено огинаючи автомобілі, які намагалися заступити йому шлях. Занадто він був засмучений, щоб перейматися своїм умінням кермувати, а отже, робив це краще, ніж будь-коли до того.
— Тепер ми вже їдемо до бабусі? Я хочу до бабусі.
— Зразу, щойно я відвезу Мері, — сказав Джаред. — Їй треба подзвонити своєму найкращому дружку Еріку, дізнатися, чи має він пайку.
На якусь секунду Джареду стало приємно, що він так її вкусив, розрядив той страх, що вирував у ньому. Але тільки на секунду. Це таке дитиняче гівно. Він себе ненавидів за це, але скасувати сказане вже не міг.
— Про яку-таку «пайку» ти кажеш? — запитала Моллі, але їй ніхто не відповів.
Уже смеркалося, коли вони дісталися до обійстя Паків. Джаред завернув на їхній заїзд і зупинив «Датсан» місіс Ренсом.
Мері задивилася на нього в щораз густішому мороку першого вечора Аврори.
— Джаре, я не збиралася йти з ним на концерт «Аркейд Фаєр». Я збиралася розірвати ту домовленість.
Він не промовив нічого. Може, вона казала правду, може, ні. Він лише знав, що в неї з Еріком достатньо близька дружба, щоб Ерік назвав їй ім’я місцевої продавщиці наркоти.
— Ти поводишся, як дитина, — сказала Мері.
Джаред дивився прямо вперед.
— Тоді гаразд, — сказала Мері. — Гаразд, дитинко. Дитинці хочеться сосочки. К-чортам усе це. І тебе також.
— Ви двоє лаєтеся, як моя мама з батьком, — сказала Моллі і знову заплакала. — Я хочу, щоб ви перестали. Я хочу, щоб ви знову стали ґьорлфренд і бойфрендом.
Мері вилізла, затріснула двері машини і вирушила в бік будинку.
Вона вже майже дійшла до заднього ґанку, коли Джаред усвідомив: існує реальна можливість, що наступного разу він побачить Мері закутаною в білий саван невідомого походження. Він глянув на Моллі й сказав:
— Тримай очі розплющеними. Якщо ти заснеш, я тобі по макітрі надаю.
Джаред виліз із машини і побіг слідом за Мері. Він догнав її, коли вона вже відчиняла задні двері. Мері сполохано обернулась до нього. Хмарка нетлів кружляла вгорі біля світильника, цяткуючи її обличчя своїми вертлявими тінями.
— Пробач, — сказав він. — Мені дуже жаль, Мері. Просто зараз таке безумство. Хтозна, може, моя мати вже спить зараз десь у своїй машині, і мені страшно, і я не зміг дістати того, що тобі треба, і мені так жаль.
— Гаразд, — відповіла вона.
— Не лягай сьогодні спати. Прошу, не лягай.
Він притягнув її до себе й поцілував. Дивина з див — вона відповіла на його поцілунок розкритими губами, її дихання змішувалося з його.
— Я зараз явно не сплю, — сказала вона, відсторонюючись, щоб подивитися йому в обличчя. — А тепер вези Малу Лепетливу Червону Капелюшку до її бабусі.
Він вирушив униз по сходах, передумав, піднявся назад і знову її поцілував.
— Вауїіі! — гукнула Моллі, коли він повернувся до машини. В голосі дівчинки Джаред дочув, що настрій у неї значно покращився. — А ви ж там насправді смокталися.
— Ну, так, а що не так? — промовив Джаред.
Він почувався очманілим, якимсь ніби чужим у власному тілі. Він досі відчував її губи і смак її дихання.
— Нумо, доставимо тебе додому.
Останній відтинок цієї довгої дивної подорожі становив лише дев’ять кварталів, і Джаред, подолавши цей шлях без інцидентів, нарешті поїхав повз порожні будинки на Тримейн-стрит.
Він завернув на заїзд місіс Ренсом. Фари метнулися на якусь фігуру, що сиділа в садовому кріслі, тіло без обличчя. Джаред ударив по гальмах. В яскравому світлі сиділа місіс Ренсом, її мумія.
Моллі заверещала, і Джаред пригасив фари. Він зрушив «Датсан» заднім ходом і повернув на свій заїзд.
Розстебнувши на Моллі пасок безпеки, він витяг дівчинку з машини і підхопив на руки. Вона вчепилася в нього, і це було добре. Це дарувало добре відчуття.
— Не хвилюйся, — примовляв він, гладячи її волосся. Воно було в ковтунах, сплутане від поту. — Ти залишаєшся зі мною. Ми ввімкнемо фільми, утнемо гулянку
