Сплячі красуні - Стівен Кінг
Це Лайлу недоречно розізлило, ймовірно тому, що вона сама була такою збіса вимотаною. Якщо їй заборонено здаватися, то й усім іншим теж.
— Скоро ніч, нам буде потрібен кожен коп з тих, що маємо.
— Я йому це казав…
— Я поїду по Роджера. Чекай мене в управі, Террі. Скажи всім, з ким зможеш зв’язатися, щоб зібралися там. О сьомій.
— Навіщо?
Навіть коли весь світ летить до пекла, Лайла не могла оголосити про таке в ефірі… але їм треба навідатися до комірки речових доказів і влаштувати скромну нарковечірку — тільки збудники.
— Просто будь там.
— Я не думаю, що Роджер поїде.
— Поїде, нехай мені навіть доведеться везти його в кайданках.
Вона здала задом від урвища, в яке ледь не перекинулася, і поїхала в місто. Їхала під блимавкою, але все одно гальмувалана кожному перехресті. Бо серед усього, що наразі відбувається, поліційної світломузики може виявитися недостатньо. Доки Лайла добиралася на Ричленд-лейн, де жили Роджер і Джессіка Елвей, той клятий мотив знову вчепився їй у голову: «У місті Дербі, в місті Дербі твій татко десь завіявсь…»
Перед Лайлою поперек її напрямку повільно прокотився якийсь «Датсан», ігноруючи і її блимавку, і знак «усесторонній стоп» на перехресті[178]. Якогось звичайного дня вона б до цього безклопітного сучого сина реп’яхом причепилася. Якби вона не боролася зі сном, то звернула б, либонь, увагу на липучку «ЩО ТАКОГО КУМЕДНОГО В МИРІ, ЛЮБОВІ І ВЗАЄМОРОЗУМІННІ» на задньому бампері і здогадалася, що ця машина належить місіс Ренсом, яка живе на її ж вулиці, трохи далі, де починаються незаселені будинки. Була б Лайла не напівсонною, вона безперечно впізнала б у водії власного сина, а в пасажирці поруч з ним Мері Пак, дівчину, за якою він так упадає.
Але день не був звичайним, і вона була далекою від бадьорості, тому поїхала далі, до садиби Елвеїв на Ричленд-лейн, де й потрапила у другий акт кошмару цього дня, який все ще тривав.
2
У Джареда Норкросса крутився власний причепливий мотив, який не мав нічого спільного з тим містом Дербі, де вулиці покриті лаком. Це були слова: випадковість, удача, провидіння, доля. Вибери одне або не вибирай жодного, всесвіту це, певно, байдуже. Випадковість, удача, провидіння, до…
— Ти проїхав знак «стоп», — промовила Мері, тимчасово зламавши зачарування. — А я бачила копа.
— Не кажи мені такого, — відгукнувся Джаред.
Він сидів за кермом прямий, як стовп, весь спітнілий, пришвидшене серце посилало спалахи болю прямо в його поранене коліно. Він усе ще міг згинати ногу, тож сподівався, що насправді він там собі нічого не порвав, тільки підвернув, хоча коліно сильно розпухло і боліло. Думка про те, що його може впіймати коп, коли він не має законного права кермувати машиною, коли навіть нема повноправного водія, який би сидів поруч із ним, була жахливою. Мати раз у раз йому казала, що найгіршим для неї як для шерифа буде, якщо його запопадуть на чомусь протизаконному — на будь чому, хай навіть на такій дрібниці, як піти від кіоска Фентона з батончиком, за який забув заплатити.
– І повір мені, — казала Лайла, — якщо це найгірше для мене, я зроблю це найгіршим для тебе.
Ставши на коліна на задньому сидінні, крізь заднє вікно дивилася Моллі, онучка місіс Ренсом.
— Без проблем, — доповіла вона. — Поліцаї поїхали далі. Джаред трішки розслабився, але все ще не йняв віри, що він це зробив. Менш як півгодини тому він ще сидів удома, чекав наступної звістки від когось із батьків. А потім узяв і зателефонував Мері. Яка, не встиг він і трьох слів промовити після «привіт», почала на нього кричати.
— Де ти є? Я вже цілу вічність намагаюся до тебе додзвонитися!
— Справді?
А це вже було непогано. Дівчина не кричить так, якщо їй байдуже, правда ж?
— У мене мобільник розбився.
— Гаразд, мерщій приїзди до мене! Мені потрібна допомога!
— Що трапилося? Щось лихе?
— Ти сам знаєш, що лихе. Все, якщо ти дівчина!
Вона віддихалася і трохи прикрутила потужність.
— Мене треба підвезти у «Шопвел». Якби вдома був батько, я б попрохала його, але він у Бостоні по роботі і вже намагається дістатися додому, але зараз нам це не до ради.
Великий тутешній супермаркет «Шопвел» стояв аж на іншому кінці міста. Джаред заговорив найдорослішим, яким він лишень умів, найрозважливішим тоном:
— Мері, Дулінгська бакалія значно ближче до тебе. Я розумію, там не найкращий вибір, та все ж таки…
— Ти дослухаєш?
Він застиг у мовчанці, наляканий ледь стримуваною істерикою в її голосі.
— Потрібен тільки «Шопвел», бо там працює та жінка, в овочевому відділі. Багато школярів її знають, вона торгує отим… помічним для занять.
— Ти говориш про спід?
Тиша.
— Мері, це протизаконний засіб.
— Мені це байдуже! З мамою в мене поки що гаразд, але моїй меншій сестрі тільки дванадцять, її кладуть спати о дев’ятій, та вона ще раніше того стає, як зомбі.
А ще ж є ти, подумав Джаред.
— Плюс іще я. Я не бажаю засинати. Не бажаю опинитися в коконі. Мені, курва, смертельно страшно.
— Розумію, — сказав Джаред.
— Ох, ні, ти не розумієш. Ти ж хлопець. Жоден хлопець не в змозі цього зрозуміти.
Вона глибоко втягнула повітря з конвульсійними, сльозливими схлипами.
— Не зважай. Сама не знаю, чому чекала, поки додзвонюся до тебе. Я зателефоную Еріку.
— Не роби цього, — в паніці промовив Джаред. — Я приїду і повезу тебе.
— Приїдеш? Справді?
О Боже, це ж вдячність. Він відчув слабкість в колінках.
— Так.
— А твої батьки не будуть проти?
— Ні, — сказав Джаред, що фактично неправдою не було.
Як вони можуть бути проти, якщо він їм нічого не скаже? Звісно, вони були б, либонь, дуже проти — самозрозуміло, навіть не беручи до уваги цю світову кризу — тому що Джаред не має водійських прав. Він би їх обов’язково отримав, якби не вдарив той сміттєвий бак, коли під час першого іспиту виконував паралельне паркування. До того моменту все йшло чудово.
Чи справив Джаред тоді на Мері враження, нібито він склав іспит? Ну, певною мірою, оскільки сказав їй, що іспит у нього був. Чорти забирай! Тоді ця маленька брехня здавалася такою безневинною. Це ж тюхтійство — провалити такий іспит. Нову здачу йому було призначено на наступний місяць, а оскільки власної машини він не мав, то Мері ні про що й не здогадалась би. Такою була його логіка.
