Бурштин - Василь Тибель
– До бурштинової жили,– наче й не він відпалив Сашко.
– Озеро Вовче Око – на болотному масиві? Хлопче, не крути! У мене ж карта і навігатор.
Сашко промовчав, лише скреготнув зубами.
– Підійди-но сюди,– вів далі майор.– Ось глянь. Бачиш ці дві зелені цяточки на карті. Пізнаєш місцину? Це твої любі дівчатка. Моїм хлопцям вистачить години, щоб туди дістатися та притягти їх сюди. А може, і тягти не знадобиться. Ліс, знаєш, навколо…
Сашко скоса поглянув на планшет. Дві зелені цятки потроху рухалися в напрямку гнізда рисі, де вчора він позбувся свого ворога.
– То що, й далі Івана Сусаніна вдаватимеш? – звернувся до нього майор.
– Добре, хай по-твоєму. Я покажу той жилавий бурштин, але ти ще десять разів про це пожалкуєш.
– Уже впрів від жаху. Може, покажеш на карті, куди йдемо, чи цього разу заспіваєш, що погано в школі вчився?
– Я проведу, тут уже недалеко,– вимовив Сашко, гостро зиркнувши на майора.
Із цим чоловіком, що ховав обличчя під сіткою, належало бути дуже обережним. Він, здавалося, тішився тим, що нібито бачив тебе наскрізь, наче рентгеном просвічував. Його погляд з-під москітної сітки, сповнений зверхності, бентежив і страхав Сашка. Він знову запрігся у волокушу й разом із двома «спецами» потягнув помпу в бік Вовчого Ока. «Специ» змінялися, почергово перехоплюючи лямки, Сашко жодного разу не перепочив. Добре, що ранок укрив мох вологою, і це зменшило тертя на полозках. Але все одно було важко – чимала купа металу рухалася повільно.
Нарешті вони заглибилися в таку гущавину, що сюди вже не сягали промені вранішнього сонця, яке сходило з боку болота. Постаті «спеців» у темних одностроях зливалися із сірою імлою передрання. Ті з них, що зараз не тягли волокушу, йшли трохи віддалік, увесь час тримаючись насторожі. Ступали тихо, скрадаючись, як мисливці, жодна гілка не тріснула під їхніми підошвами. Сашко навіть позаздрив їхньому вишколу. Один з військових ішов метрів за двадцять попереду. Раптом він зупинився й скинув руку вгору. Всі «специ» миттю припали до стовбурів, приготувавшись до бою.
Розділ 5
Кохання не буває минулим
Колона з трьох квадроциклів рухалася лісовою дорогою, наповнюючи застиглу тишу монотонним дзижчанням. На кожній машині – троє озброєних чоловіків. Лише Григорій, що їхав попереду,– удвох із Катериною.
Розжитися транспортом для невеличкого загону вдалося досить легко. У селі чи не в кожному дворі стояв такий агрегат. Старателі швидко оцінили переваги чотирьохколісних квадроциклів. Ці досить потужні та маневрені машини легко проходили там, де інші всюдиходи загрузали й буксували. Людей із грубими бурштиновими грошима не лякала ціна, аби можна було пересуватися поза шляхами й навіть будь-якою звіриною стежкою. Квадроциклами тут користувалися приблизно так, як в інших селах велосипедами: і в магазин, і на рибалку, і, звичайно ж, на промисел.
Коли Григорій розповів односельцям про жорстоке вбивство Степана та його дружини, а також про викрадення дитини Сашка Зарванця, одразу ж знайшлося кілька добровольців. Ну а кращого засобу для погоні, ніж квадроцикл, годі й шукати.
Бажаючих назбиралося навіть забагато. Як і в інших лісових селах, тут завжди існувала така собі общинна кругова порука, а чужинців вважали ворогами. І навіть якщо місцеві зазвичай гризлися між собою за межі, землю або поділ добутого бурштину, вони миттю єдналися і готові були дати відсіч будь-якому чужинцеві, що зазіхнув на їхні володіння, а тим паче – на життя односельця. Але Григорій вибрав лише трьох найдужчих і найдосвідченіших старателів. Великий гурт не потрібен, бо діяти доведеться швидко, злагоджено й рішуче. Третій квадроцикл позичили капітану Кушнірові та двом його «спецам».
У такому складі й рушили, а невдовзі виявили на дорозі покинутий БТР. Далі – розбитий «уазик» і мотоцикл «Днепр» посеред величезної баюри.
– Чия це бляшанка? – звернувся Григорій до лисуватого односельця, який схилився, роздивляючись пробитий радіатор легковика.– Щось я її в селі не бачив.
– Льопина,– відповів той.– Він її у схроні тримає, користується тільки в лісі.
Лисуватий відійшов і заглибився в зарості. Невдовзі звідти почувся його голос:
– Гей, хлопці! Я, здається, знайшов їхній слід – тут хтось ніби навмисно гілки понадламував. До болота рушили!
– Добре, тоді по конях, бо скоро стемніє. Тримайтеся один за одним, аби не влетіти в багнюку.
Чоловіки на квадроциклах не поспішаючи рушили краєм болота, час від часу зупиняючись та видивляючись ознаки людської присутності.
Григорій знову їхав попереду. Катерина обхопила його стан і міцно притиснулася до спини, і через це він відчував ледь стримуване хвилювання.
Ось вона, жадана жінка, поруч, гаряче дихає йому в спину… Як же він любив її ще зі шкільних часів! Часто проводжав вечорами, проте жодного разу не насмілився поцілувати, а коли пішов до армії, вона якось поспіхом вискочила за Сашка… Давня історія, але Григорій так і не одружився, вештався світами, виїжджав туди-сюди на заробітки. А коли з часом повернувся в село, то все ніби забулося, рана затяглася. На Сашка не тримав злості, вони навіть товаришували, разом промишляли бурштин. Кінець-кінцем, Катерина сама вибрала… Але зараз, коли вона була так близько, коли він відчував її груди і все розпашіле тіло, Григорій зрозумів – де там, в біса, затяглася! І хай вони із Сашком друзі, протистояти цьому почуттю він не в змозі…
Григорій струснув головою, відганяючи знаду. Перш за все треба наздогнати вбивцю та врятувати доньку Катерини. А для цього ні в якому разі не можна втратити слід!
Але вони його все ж таки втратили. Григорій зрозумів це, коли почало сутеніти. Стежка ставала все вологішою, квадроцикли не могли пройти далі, а спішившись, хлопці вже не виявили жодних людських ознак навколо.
– Десь ти провтикав, Грицю! – вимовив лисуватий односелець, чухаючи потилицю.
– Може, повернемось, пошукаємо, де вони звернули до лісу? – кинув хтось.
– Темніє вже, тільки блукатимемо дарма. Доведеться заночувати! – засмучено констатував Григорій.
Капітан Кушнір його підтримав. Квадроцикли поставили на сухий згірок, дістали з багажників теплі речі, наламали соснового лапняку на підстилку й почали влаштовуватися на ночівлю. Багаття вирішили не розкладати, аби не видати себе. Ковтнули трохи спирту, що його завбачливо прихопив хтось із Гришиних хлопців, пожували. Катерина теж випила, аби втамувати нервову напругу. Вкладалися ближче до машин – вони ще гріли теплими двигунами. Тільки Катерина залишилася сидіти, зіщулившись від вогкого туману, що тихцем напливав із болота.
Григорій зняв куртку й накинув на плечі жінці. Катерина вдячно підвела очі.
– Там під сідлом
