Бурштин - Василь Тибель

Не подіяло – хлопець лише сховав обличчя в долонях.

Капітанові стало жаль хлопчину. У нього теж такий підростає, цього року закінчить школу. Хоче у військове училище, але він, капітан, проти. Досить вже непевні часи. Він і сам ніколи не був затятим служакою. Сидів собі в райцентрі, не претендуючи на кар’єру й чини. Все виконував за вказівками начальства, знав у окрузі все й усіх. Тому й розлютився, коли Гайворон наказав відкривати вогонь по місцевих. Утім, що там гріха таїти, теж мав свою невеличку частку з бурштинового бізнесу. Сам ходив у рейди проти «диких» копачів. Але щоб стріляти по мирних людях… Тому, можливо вперше в житті, не підкорився наказу, хоч і знав, що порушив чи не найголовнішу норму уставу, а непокора керівництву в його відомстві каралася негайно й жорстоко. І зараз капітанові належало б накласти дисциплінарне стягнення на цього розхристаного, вайлуватого солдатика, що не зумів прикрити вогнем товариша. Натомість він підійшов до нього і обережно взяв за плечі.

– Я тебе розумію, синку. Втратити друга – дуже тяжко. Проте ти маєш заспокоїтися й розповісти все, що бачив і запам’ятав.

Однак хлопець уже не міг стримуватися. Його плечі здригалися, горло перехопив шорсткий клубок, він почав задихатися. Аж поки, склавшись удвоє, не став хилитися до землі.

– Покличте медика! – гукнув капітан.

– Я медик! – Руда фельдшерка відштовхнула «спеца», що стояв біля капітана, й підхопила солдатика. Той упав їй на груди та розридався, наче дитина.

Щось давно забуте ворухнулося в душі «рудої фурії», як дехто на селі кликав фельдшерку.

– Не плач, не треба. Ось заспокійливе. Зараз вип’єш – і все як рукою! – Незважаючи на численні сторонні очі, вона скуйовдила хлопцеві волосся й ніжно погладила по щоці. Від тепла її рук хлопчина трохи отямився, почав дихати рівніше. Навіть ліки, мабуть, були вже зайвими, але він усе ж слухняно проковтнув пігулку.

Тоді Катерина нахилилася до вуха Степанівни:

– Спитай, чи не бачив він дівчинку. Чи не було її там?

Хлопець почув. Повернув голову, що й досі лежала на грудях фельдшерки, вимовив:

– Так, бачив. Той убивця, погрожуючи автоматом, посадив чоловіка за руль, а дівчинку – в коляску мотоцикла.

– І ти, маючи зброю, навіть не спробував його зупинити? – раптом із презирством кинув йому кремезний чоловік у цивільному, що стояв поруч з капітаном.

– Гришо, чи ти не бачиш, що в людини шок! Кожен ладен корчити з себе героя, а коли молода людина вперше бачить наглу смерть?.. Значить, так: цьому солдату потрібна негайна медична допомога, а потім ще й реабілітація. Як тебе звати? – звернулася фельдшерка до солдата.

– Бодя… Вибачаюся – рядовий Богдан Волошин!

– Пане капітан! Цього Богдана я беру до себе у фельдшерський пункт, оскільки до найближчого стаціонару надто далеко, а я маю всі підстави хвилюватися через його психічний стан!..

– Добре,– озвався Кушнір.– Я скажу його командиру, хай дасть рядовому короткотермінову відпустку, тільки…

– Пане офіцер! – раптом звернулася до нього Катерина.– У вас теж, певне, є діти, ви їх любите… Дуже прошу: допоможіть врятувати мою дочечку! Благаю вас на колінах!..

Вона й справді несподівано опустилася на коліна.

– Що ви, громадянко, негайно припиніть!

Капітан підхопив жінку, змусив піднятися на ноги й підізвав Григорія та начальника поліції.

– Це ви Григорій Тринога, якщо не помиляюсь?

– Так. Але ж ми не знайомі, пане капітане.

– Ні. Проте я багато чого чув про вас – робота така. Так от: все це воїнство, що ви тут бачили, повертається до місць постійної дислокації. Тобто по казармах. Зі мною залишаться лише двоє перевірених хлопців. Відвезіть жінок до села й зберіть кілька надійних хлопців. Самі знаєте: навіть найкращі з моїх не зрівняються з місцевими. Але майте на увазі – буде скрутно. Вбивця озброєний, а майор Гайворон зі своїм відділенням «спеців», схоже, не допомагатиме нам, а навпаки. Тому з самого початку все поясніть людям! Я викличу допомогу, але це потребує часу, який ми не можемо гаяти. З вами до села поїдуть начальник поліції та його люди. Влада, хоч якась, має повернутися, без цього ніяк.

– Цілком вас підтримую. Зі свого боку, якщо виникне потреба, готовий особисто постати навіть перед судом. Але саме перед судом, а не посміховиськом.

– Повірте мені.– Кушнір відвів Григорія вбік і раптом звернувся на «ти».– Повір, я докладу максимум зусиль, щоб у цьому конфлікті розібралися по справедливості й не інакше. Жоден, хто не скоїв злочин, не буде покараний.

– Саме це я і хотів почути!

Вони потисли руки.

– Пане командир! – рвучко ступила до них Катерина.– Я ні в якому разі не поїду в село. Якщо десь там моя дитина, я маю бути поруч, якнайближче до неї!

– Категорично заперечую! Крім того, вас поранено.

– Це лише подряпина. Але без дочки я не можу повернутися!

– Це вкрай небезпечно! Ні й ще раз ні.

Капітан здавався невблаганним, але й Катерина не збиралася відступати.

Тоді втрутився Григорій:

– Я пригляну за нею. Якщо можливо – під мою відповідальність.

– Ну, хіба так,– нарешті здався Кушнір.– Добре, давайте не витрачати часу, його й так згаяно досить. Загальний збір біля другого блокпоста. Вирушаємо по сліду протекторів мотоцикла. У кого карта під рукою?

Один з вояків у чорних одностроях дістав планшет із супутниковою картою району. За хвилину капітан додав:

– Вирушаємо за годину, тому покваптесь. Візьміть до уваги, що, скоріш за все, ночувати доведеться в лісі.

Частина 3

Розділ 1

Жертва теж інколи атакує

Болото попереду відступало, а густий сосновий ліс довгими язиками заглиблювався в поросле очеретом баговиння. Саме тут Сашко мав повернути в гущавину, звідси вже й недалеко до лісникової хатини.

Він добре пам’ятав цю дорогу. Людині, яка майже все життя прожила в лісі, не потрібно двічі пояснювати, куди йти. Він майже несвідомо фіксував чіпким оком незначні орієнтири, на які інша людина не звернула б уваги. Для міських жителів усі дерева в лісі однакові, але Сашко, пройшовши раз за якимсь маршрутом, міг безпомилково відновити в уяві весь той шлях. Кожний сучок на стовбурі, вивернутий корч, чудернацьки зігнута гілка слугували дороговказами, ніби таблички із назвами вулиць й провулків. Тому він рухався впевнено, хоча вже майже не відчував ніг від утоми. Надто тяжкою видалася ця дорога для людини, що попала з вогню та в полум’я. Щоб здолати її майже без відпочинку двічі, та ще й