Бурштин - Василь Тибель

Нічого, вже скоро хатина лісника, бажаний перепочинок. Але що далі?

Банькатий конвоїр зі зброєю плентався позаду, похмурий, як сама смерть. З його боку – жодних гарантій щодо їхньої долі. Тільки-но Сашко та його дочка стануть йому непотрібні, вагатися він не буде. Єдина надія на те, що Галя їх випередить і влаштує в хаті пастку для вбивці. А що, як не встигне, чи, може, не зрозуміла те, на що натякав Сашко? Та й сили нерівні – бандит озброєний, а Сашко надто втомлений для двобою. І що зможе зробити тендітна жінка проти тренованого й безжального вбивці?

Сашко завагався, у нерішучості зупинився перед темною стіною лісу.

– У чому справа? Дорогу забув? Може, тоді мені поспілкуватися з твоєю малою?

– Та ні. Зараз треба лісом ще кілометрів зо три. Там покинута хатина. Переночуємо, а взавтра я покажу тобі, де жилавий бурштин.

– Гаразд. Тоді пішли, бо скоро засутеніє! – Прапорщик підштовхнув Сашка автоматом.

Вони заглибилися в ліс. Сонце ще висіло над болотом, але ліс поглинав це світло, як губка воду, тому тут панував легкий присмерк. Сашко обминав товстезні стовбури правічних сосон, а його мозок напружено працював, перебираючи всі можливі способи позбутися бандита. Він неодмінно має знайти щось таке, аби не ризикувати життям Тетянки. Думай, думай, хлопче!

Він знав, що за кілька хвилин упадуть сутінки – як тоді, коли він уперше заблукав, залишивши дідову хатину, і це його єдиний шанс.

Чекай, а рись? Того разу він мало не загинув від її кігтів. Тварина запекло захищала своє лігво… Так, це дуже небезпечно, бо з ним донька, але іншого виходу просто немає. Він має спробувати!

Сашко зайшов глибше до лісу й повернув, тримаючись лівіше від стежки, яку добре пам’ятав. Банькатий, схоже, нічого не запідозрив, бо йшов позаду, щось мугикаючи під ніс, на відстані кількох кроків. Світла ставало все менше, орієнтуватися було складніше, та Сашко покладався на своє чуття. Вже скоро – і треба лише молити Бога, аби тварина опинилася в лігві.

У нього ніби відкрилося друге дихання. Дівчинка заснула, тому Сашкові доводилося її притримувати, щоб не впала. Ось уже й та береза, що прийняла його на ночівлю. Впізнав її за клаптиком тканини, вирваної з його куртки, що теліпався на гілці. Он вони – два валуни, ніби навмисне здиблених, аби влаштувати там звірине гніздо.

Сашко зупинився, опустив напівсонну дівчинку на землю.

– Що ще? – рявкнув Дем’ян.

– Малій треба.

– То давай швидше!

– То серйозна справа. Я віднесу її до тих каменюк.

– Добре, але попереджаю: сіпнешся вбік – стріляю!

Сашко розстібнув лямки наплічника, взяв дочку на руки й рушив просто до порослих мохом валунів. Ішов неквапливо, бо відчував – ворог щомиті тримає його на мушці… Спокійно, Сашо, не треба нервувати! Наблизившись до валунів, він присів навпочіпки, а тоді миттєво шмигнув у розщелину між глибами. Десь попереду почулося негучне сичання, що поступово наростало, переходило в рик. Він зупинився, впав на коліна й притулився до мокрої, порослої мохом стіни, прикривши власним тілом малу.

Пара зелених очей спалахнула поруч, майже біля його обличчя. Рись вже налаштувалася кинутись на непроханого гостя, та раптом зупинилася, помітивши його повну й незрозумілу покору. Сашко лежав на землі, скрутившись калачиком і обхопивши обома руками дитину. Тетянка, нічого не розуміючи, мовчки тулилася до батька.

Рись сичала просто над ними, але й досі не наважувалась атакувати. Саме цієї миті ззовні почувся окрик:

– Чого ти там застряг? Ану виходь!

Дем’ян увімкнув ліхтарик і спрямував промінь у грот. Трохи почекав, вагаючись, зняв автомат із запобіжника й нарешті ступив у темний отвір. Звідти просто йому на груди вилетів важезний убивчий снаряд. Розлючена рись мовчки кинулася на того, хто наважився зазіхнути на її лігво. Але перш ніж її ікла дісталися горлянки старшого прапорщика, той встиг натиснути курок, і натискав на нього доти, поки не скінчилася обойма. «Калаш» сполохано заплигав, засмикався в його руках, кулі на очах шматували в клоччя хутро й плоть лютого звіра.

Але інерція стрибка все ще несла тіло рисі вперед, і вона все ж таки дістала лапою Дем’яна. Гострі, як леза, кігті ковзнули по його обличчю, потім мертва туша вдарила йому в груди, збивши з ніг. Старший прапорщик скинув із себе тушу звіра, що бився в агонії, і спробував підвестись. Але щось заважало. Повітря ніби загусло, якась липка субстанція заливала груди. Кров? Це, мабуть, з убитої тварини, заспокоїв він себе. Проте тепла рідина поштовхами вихлюпувалася з-під коміра куртки, не даючи вимовити жодного слова. Невже…

Кіготь мертвого звіря розірвав йому сонну артерію. Дем’ян спробував долонею затиснути рану, але кров раптом вихлюпнулася з його рота. Прапорщика охопив жах. Невже так просто?.. Знав: тут, у лісі, порятунку немає і не може бути. Доля зіграла злий жарт: саме так він колись відстрілював «майданутих» – цілячись в артерію на шиї. Якби й був тут поруч якийсь медик, навіть він нічого б не зарадив. Дем’ян це знав, бо його вчили вбивати без шансів на порятунок, а наразі він сам опинився в ролі жертви. Як же він, досвідчений професіонал, дозволив цьому поліщуку заманити себе в пастку? Хотілося кричати з відчаю, благати про порятунок, але з вуст виходила лише кривава піна.

Він захлинався власною кров’ю, свідомість поступово залишала його. Очі Дем’яна вже скляніли, коли він побачив, як повз нього пройшов той поліщук. Поруч дріботіло дівчисько, а в руках чоловік ніс велике кошеня. Воно сичало й намагалися вкусити чужинця.

«Він таки переграв мене, цей смерд»,– майнула остання думка. А далі були повний спокій та темрява.

Але що це? По крихкій поверхні потойбічного забуття вдарив копитом якийсь кінь. Забуття тріснуло, ніби чорне скло. Тепер кінь опинився просто перед Дем’яном: величезний, рудо-золотистий, із темно-рудою гривою, осяяний повним місяцем. Жеребець знову вдарив копитом і нахилився над бездиханним тілом. Скляні очі померлого знову заповнилися жахом. У цієї потвори немає голови! Замість неї – обрубок шиї, в якому зяє страшна чорна діра. А в глибині тієї діри народжується вир, і та коловертень розростається, розкручується, набирає міць – і нарешті засмоктує Дем’яна разом з убитою риссю.

Розділ 2

Западня

Невже вдалося?

Сашко не йняв віри. Після автоматної черги він вже подумав, що для нього й дитини все скінчилося, а його задум провалився. Тиша, що запанувала невдовзі, його збентежила. Десь у глибині печери запищало кошеня