Бурштин - Василь Тибель
– Мала, тобі не треба цього бачити.– Сашко затулив рукою очі дівчинки. Підняв ліхтарик та освітив поле битви. Побачене його шокувало, він мало не підсковзнувся. Кров рисі та їхнього викрадача змішалися, утворивши калюжу, що парувала в місячному світлі. Сашко пригнувся, аби не вдаритися головою об кам’яне склепіння, і вийшов з лігва. Вже остаточно стемніло, але над болотом висів розчервонілий, ніби після швидкого бігу, повний місяць.
– Тату, той дядько вже не буде до нас чіплятися? – тихо промовила мала, боязко позираючи на нерухоме тіло біля входу в грот.
– Ні, доцю, нарешті він залишив нас у спокої.
– Але там, у печері, кошенятко плаче, я чула. Певне, його мама загубилася.
– Вона билася з тим поганим дядьком, аби захистити своє дитятко. На жаль, вона загинула, але врятувала й нас з тобою.
Дівчинка мало не розплакалася:
– А її кошенятко теж загине?
– Ми заберемо його з собою. Ти не будеш боятися сама, коли я піду по кошеня?
– Ні, я з тобою! – Дівчинка налякано вхопилася за руку батька.
– Ну добре, ходімо! Я світитиму ліхтариком.
Вони знову пірнули в тісну розщілину, проминувши застиглі тіла. Сашко скинув куртку й насилу впіймав дике створіння. Кошеня дряпалося, сичало й намагалося вкусити свого рятівника. Насилу вгамувавши тваринку, вони вибралися з грота. Сашко глянув на місяць, що продирався крізь густі верхів’я сосон і зловісно заглядав у нетрі темного лісу.
– Добре, що є світло, тепер ми швидко знайдемо хатину,– промовив він скоріше до себе, ніж до доньки.
Потім підхопив наплічник, набитий бурштином, і висипав його вміст на землю. Досить із нього, наївся. Тепер магічна сила коштовного каміння втратила над ним владу. У житті є набагато важливіші речі. Витрусив усе, до останнього камінця, а замість того запхав туди розлючене кошеня.
Затягнувши лямки наплічника, Сашко взяв дочку на руки й рушив, орієнтуючись за місяцем і тінями, що їх відкидали стовбури дерев. Ішов так швидко, як міг, бо знав, що невдовзі на запах свіжої крові підтягнуться інші хижаки. Інколи зупинявся перепочити, ставив малу на ноги, а сам спирався на стовбур дерева – і тоді чув, як позаду, у мішку, щось нявчить і намагається грізно гарчати. Тоді знову рушав. Головне – не збитися зі стежки, не проминути дідову хатину!
Здолавши потрібну за його розрахунками відстань, Сашко почав нервувати. Місцина й досі незнайома, де ж воно, то дідове подвір’я? Вже мало б з’явитися. Однак він ішов і йшов, до болю в очах вдивляючись у темінь. І от, коли вже майже вирішив, що збився зі стежки, попереду, метрів за двісті, між деревами мигнув слабенький вогник. Сашко прискорив крок – і водночас почав розрізняти знайомі дерева, краєм ока вихоплюючи зарубки на їхній корі.
– От ми й на місці! – промовив він і лише тоді помітив, що дочка в нього на руках спить міцним сном.
У хатинці тьмяно блимало світло гасової лампи. Напевне, Галя вже тут. Добре, що засвітила, бо міг би й проминути: місячного світла ледь вистачає, щоб роздивитися під ногами. Заквапився, наче нічний метелик, просто на той вогник. Ось уже й знайомі рипучі східці… Обережно опустив Тетянку на лаву біля веранди. Поставив поруч наплічник, у якому й досі вуркотіло кошеня, а сам узявся за ручку дверей. Як же зрадіє Галя, зрозумівши, що він позбувся того вбивці, який його захопив!
Наступної миті хтось дужий збив Сашка з ніг. Йому боляче заломили руки, притиснули коліном до підлоги, на зап’ястях клацнули сталеві кайданки. Двері хати рипнули й відчинилися, в очі вдарило світло гасової лампи, що здалося після лісової темряви надто яскравим. Сашко примружився і побачив крізь напівзаплющені повіки, що біля столу навпроти дверей сидить прив’язана до стільця Галя, а поруч із нею – чоловік у протимоскітній сітці на обличчі.
Розділ 3
Магія удава
– Зачекалися ми тебе, хлопче. Вже й подружка твоя почала нервувати. А де ж Дем’ян? Чому я не бачу свого доблесного водія?
Вже немолодий тренований чоловік у добре припасованій військовій формі та з москітною сіткою на обличчі всівся навпроти скованого бранця. Сашка посадили на лаву – так, щоб він міг опертися спиною на стіну.
– Здох твій Дем’ян! – розлючено кинув він.
– Хм… Втім, не дуже ти мене й засмутив. Той дурень ледь не поламав усі мої плани, тож його дійсно треба було б позбутися. А бурштин? Де той уславлений мішок жилавого бурштину?
– Висипав йому на могилку.
У Сашка все клекотіло всередині. Він злостився на цього типа, любителя жилавого бурштину, що ховав обличчя під сіткою, наче підстаркувата дама під вуаллю, але найбільше – на себе. Це ж треба було так злегковажити, щоб знову потрапити в халепу! Мав же досить часу роздивитися, що в хатині чужинці! Клятий дурень: ледве врятував дитину, ризикуючи й власним життям, і тільки для того, щоб вона знову опинилася в заручницях… Коли, коли вже всі вони наїдяться того бурштину? Навіщо, Господи, ти наклав на поліщуків таку кару, коли ті ниці потвори приходять і вимагають від них віддати все, навіть власну душу, аби отримати той проклятущий бурштин?
– Покажеш де? А ще краще – місце, де стільки намив.
– Відпусти дитину й жінку, тоді говоритимемо.
– Та без питань – ми з жінками та дітьми не воюємо. Але хай посидять у хатині, поки ти не принесеш камінці. І для тебе безпечніше, і для них. Чуєш, як вовки виють,– чи не повня сьогодні?
– І я маю тобі вірити?
– Слово офіцера!
– Тобто того, хто бере дітей у заручники? Ти ж матір рідну продаси, аби мати з того зиск.
Гайворон спалахнув, повільно піднявся зі стільця, намагаючись як слід зацідити в пику зухвалому селюкові. Проте стримався, опанував себе, пройшовся по хаті. На стінах кімнати, де видніли сліди кіптяви від недавньої пожежі, затанцювали страхітливі тіні.
У сусідній кімнаті просто на підлозі спали троє «спеців». Двоє чатували надворі, ще двоє зі зброєю куняли біля дверей. У кутку на ліжку, вкритому вицвілою рядниною, спала дівчинка, а біля неї сиділа молода простоволоса дівчина.
Гайворон спинив погляд на її розкішному волоссі. Він уже давно наказав розв’язати цій дівці руки. Якби
