Академія Аматерасу - Наталія Ярославівна Матолінець
Піщана змія обвилась довкола шиї ще раз, піднялась по щоці і посипалася їй у очі, ніс, рот, вуха. Дівчина подумала, що це безглузда, безглузда смерть. В очах пекло.
Лункі кроки вона розчула, мов крізь стіну. Але стіна раптом відступила — повітря зі свистом і болем ввійшло в легені. Гарячі кайдани відпустили. Не вірячи своєму щастю, Рен оглушливо закашлялась і протерла очі. Перед нею майнула висока тінь, голову котрої оточував ореол світіння.
Коли дівчина втерла сльози і підвела погляд, то зрозуміла, що світіння — то всього лиш пшеничні коси, котрі сяйнули проти світильників. Студент, який увірвався досередини, душив піщаних змій голими руками.
Ланцюги вигинались, і дівчині здалось, що вона бачить блиск луски, та очі її так нестерпно пекли, що вона не довіряла їм зараз. Сяйнули очі-намистини, і голова змії майнула в повітрі. Хлопець не послабив хватки, проте з несподіванки сахнувся назад. Його секундної розгубленості вистачило — по міцній руці збігли дві тоненькі смужки крові. Змія встигла вкусити.
А тоді піщана буря припинилась так швидко, як і почалася.
Хлопець, переборюючи незриму силу, підняв кулак вгору і просіяв між пальцями пригорщу піску. І обернувся — Рен лише тепер упізнала його.
Найкращий студент Академії, Енліль, позирав на неї стурбовано.
— Не експериментуй з тим, чого не можеш приборкати, — тихо, без тіні злості сказав він і розтріпав світле волосся, витрушуючи з нього пісок.
Стрижка його була чудернацькою: з одного боку поголена голова вкрилася вже ледь помітною щетиною, з іншого — світлі пасма розсипалися нижче вух. Між ними звисала довгаста сережка, котра нагадувала Рен її власну. Дівчина приклала руку до чола — на тильному боці долоні залишилися сліди крові.
— Це не мій експеримент. Воно з’явилося зі сфери.
Енлілеві брови нахмурились. Він зняв кардиган і обережно згорнув у нього кілька уламків скла.
— А ти хто? І що робила тут? — запитав хлопець, роздивляючись рештки сфери. Голос його, глибокий і спокійний, звучав так, що за інших обставин дівчина вирішила б, що він дуже приємний.
— Я тут практикуюсь іноді, — пояснила вона. — Я Рендалл Савітрі. Мрієроста. І — дякую, що врятував. Не знаю, що робила б без твоєї допомоги.
— Взагалі-то, це високорівневе закляття, хоча в ньому є щось дивне, — буденно відповів студент. — Для того, хто опановує стихії землі, воно не критично небезпечне. Але ти явно не з земних богів.
— О так, — зітхнула Рен і закашлялась від піску, який першів у горлі.
— Мене відправила сюди директорка, бо щойно отримала сповіщення від захисних щитів: мовби щось чуже… чужорідне для Академії опинилося саме тут. Спершу я подумав був, що це ти. Але тепер бачу, що то ця сфера, чи радше її вміст.
Згадуючи, як Енліль обійшовся зі зміями, Рен найменше хотілось, щоб найкращий студент вважав її чимось чужим.
— Гаразд. Ми з директоркою з цим розберемося. А поки — мене звуть Енлілем, і коли що, то звертайся за поміччю, Рендалл Савітрі, — додав хлопець, широко усміхнувся і простягнув їй руку, щоб допомогти підвестися.
Проте щойно дівчина схопилась за його долоню, як виснаження навалилося. Ноги не тримали. Горло шкрябало від піску, а на зап’ястях і литках проступили бордово-сині кровопідтьоки. Дрібне тремтіння від найменшої напруги м’язів примушувало почуватися геть безпорадною.
На довершення, здалеку коридором тупотіли ще чиїсь кроки. Щойно Рен подумала, що жодній людині не спаде на думку зазирнути саме в цю аудиторію без потреби, як у відчинених дверях застиг засапаний Амон. Він перевів погляд з уламків сфери на Енліля, миттєво оцінив ситуацію по-своєму і кинувся до студента.
— Що ти зробив із Рен? — прошипів чорнявець, хапаючи найкращого студента за комір сорочки, хоч той помітно вивищувався над ним.
То був перший раз, коли Рен побачила Амонів неприхований гнів. Енліль не зреагував нічим, окрім ніякової усмішки.
— Він урятував мене, — втрутилась Рен. — А ти що тут робиш?..
— Потім розповім, коли цей, — Діоніс кивнув у бік найкращого, — піде геть.
Кандидата в Тріаду, здавалося, зовсім не зачепили ці слова. Він спокійно відірвав від свого коміра й відсторонив Амонові руки, а блакитні очі подивилися на Рендалл.
— Тобі варто навідати пана Діана. Ти могла пошкодити щось і поки ще цього не відчути.
— Та й тобі теж потрібен лікар, — Рен вказала на криваві струмочки, які залишилися після укусу та вже підсохли.
Хлопець здивовано зиркнув на кров, наче не розумів, звідки вона взялася, стенув плечима і, востаннє позирнувши на Діоніса, щез у дверях.
Щойно його кроки розтанули в тиші, Амон рвучко повернув Рен до себе обличчям і видихнув:
— Розкажи мені все.
Дівчина почала розповідь — з тієї секунди, як узяла до рук сферу з мрією, яка виявилась не зовсім сферою з мрією, і до приходу одногрупника.
Його смагляве обличчя повнилося все більшою тривогою, і врешті він схопив дівчину за руки й тихо попросив:
— Не кажи. Нікому ні слова. Люба Рендалл, ця історія повинна залишитися в таємниці. А наразі — мушу наздогнати Енліля… Аби він не вибовкав зайвого перед Аматерасу.
— А як
ти ]]> дізнався, що тут коїться? — спитала вона, та друг уже зірвався на ноги.— Я відчув. Просто відчув. Давай згодом… — Амон кинув на неї мимобіжний погляд та кинувся в найближчу тінь.
Рен спробувала підвестись, тримаючись за одвірок. Ноги досі тремтіли. «Ось і познайомилася з найсильнішими…» — сказала вона собі, згадуючи ранковий танець Адіті й руки Енліля, які стискали піщаних змій. Найсильніші варті свого титулу. А Діоніс вартий добрячої прочуханки — бо він прийшов невипадково. Бо він щось знав.
