Академія Аматерасу - Наталія Ярославівна Матолінець

Розділ 5

Діта змінює ім’я

— Ти себе чула, Савітрі? Думаєш, хтось іще здатен купитися на історії про невдале падіння?

Рен відвела погляд убік і пошкодувала, що не зметикувала сказати, ніби то наслідки заняття в Аматерасу. Яскраві синці з темно-фіолетовими краями вкривали її ноги, руки й шию. Довгі рукави блузки ще могли їх трохи приховати, але сліди на шиї красномовно свідчили, що з нею не все гаразд. Як Амон і просив, дівчина не розповіла про випадок зі сферою нікому, але Закс Його Уважна Величність Нортон наступного ж ранку перестрів її перед першою парою і з усією властивою йому тактовністю та ввічливістю поцікавився, якого біса Рендалл Ходяче Нещастя Савітрі вся побита.

Звичайно, у падіння він не повірив. Рен так-сяк запевнила його, що все гаразд, проклинаючи подумки Амона з його недомовками. Після короткої розмови внутрішній голос мав підозру, що Нортон трохи образився. Та Рен уже час було йти на заняття до таємничої Хранительки Намиста.

Стіна вражала з першого ж погляду. Витесана з темно-сірого каменю, вона здіймалася вгору, вище, ніж стіни в сусідніх аудиторіях, і закінчувалась під запилюженим скляним куполом. Дівчина знічев’я подумала, що за ним — незнайоме небо.

З того, іншого неба сочилися скупі сонячні промені, які освітлювали кулясті виїмки по всій висоті стіни, наче її колись атакували сотнями снарядів. Вусібіч пробігали тонкі жолобки, які об’єднували все в одне ціле, мовби велике намисто. Власне, без «мовби» — то й було Намисто. Принаймні те, що від нього залишилося.

— Чи ви шукаєте щось тут, богине? — тихий голос відірвав дівчину від розглядання стіни.

— Так. Мені потрібно зустріти Хранительку Намиста, Інанну, — Рендалл озирнулася.

Зал прикрашали вицвілі фрески. Раптово одна з фігур хитнулась і повільно вийшла вперед, мовби зійшла просто зі стіни. Але наступної миті Рен упізнала дівчину, яка супроводжувала професора Керна на балу.

Шкіра незнайомки барвою нагадувала старовинні пергаменти. Із бездоганної зачіски не вибивалося ні волосинки, мигдалевидні очі, повні безтурботного тепла, позирали на Рен, поки дівчина наближалася, — її рухи уповільнювала довга обтисла сукня, щедро прикрашена вишивкою.

— Інанна — це я, — представилася химерна панна, щойно підійшла до Рен на відстань, з якої та могла роздивитися себе в очах Хранительки. — А онде — Намисто, — кивнула вона в бік стіни з порожніми виїмками. — А там, — кивок у бік фресок, — історія Всесвіту. Особливо цікаві моменти… То що ж ти волієш вивчати? — вона провела рукою по нижньому ряду намистин, що лежали на її грудях.

Рен замислилася: жоден викладач іще не ставив їй такого питання, та й на викладачку, правду кажучи, дівчина скидалася мало.

— Директорка хоче, щоб я розвинула вміння мрієрости.

— А чи знаєш ти, що директорка була першою жінкою, якій дозволили навчатись в Академії?.. Раніше сталося багато всього. Щоб зрозуміти все, що відбувається тепер, тобі треба осягнути те, що відбувалося задовго до… Скажи, що потрібно для того, щоб виростити мрію? — Майстерність Інанни стрибати з теми на тему спантеличувала Рен дедалі більше.

— Позитивний настрій, бажання власне, бажання творця мрії, достатньо енергії… і правильна схема?

— Розумниця богиня Савітрі. Я повідаю тобі найбільшу мрію Ама-мі, якщо виявишся не лише розумною, але й сильною. Перевіримо?

— Як? — мурашки по спині.

— Ходи сюди, — Інанна жестом поманила Рен до себе і поклала руки їй на плечі.

Тієї ж миті світ зник з-перед очей, і дівчина відчула, як провалюється в піскову круговерть. Довкола шурхотіли уривки чужих спогадів, не пов’язані між собою, незнайомі люди, вогні і світла, безглузді колажі з чужої пам’яті накладались один на одного й утворювали складну картину.

Коли круговерть припинилась і зала зі стіною до небес повернулась, Інанна вже стояла віддалік і замислено розглядала Рендалл.

— То що ж? — поцікавилась дівчина першою.

— Чудова сила. Дивна сила. Цікава сила. Проте недостатня. Як і в милої Лакшмі. Безумовно, є куди рости. А яку стихію ти опановуєш?

— Повітря. Поки неуспішно.

— Успіх — непевне мірило. А чому б тобі не уявити, що ти вирощуєш мрію вітру? — запропонувала Інанна.

— Я спробую, — кивнула Рен. — То ви відкриєте мені мрію Аматерасу?

Від шансу отримати щось настільки цінне паморочилося в голові, та Хранителька Намиста похитала головою.

— Ні. Тобі не до снаги здійснити її — поки що. Мрії скалічили і вбили багатьох. Я не бажаю тобі такої долі. Але не кажи цього Ама-мі. Не можна зламати її зараз. Отож почнімо заняття. Савітрі, розкажіть мені все, що ви знаєте про структуру Намиста…

Коли того вимагав розклад, дівчина приходила до Інанни. Та щоразу розповідала щось інше.

Як твердила Хранителька, колись давно світотворення було лише однією з можливостей — і аж ніяк не для всіх, і аж ніяк не обов’язковою. Але після руйнації Намиста директорка зробила це неодмінною умовою для кожного, хто приходив до Академії, — бо тільки так вдасться відновити Нитки. Тільки коли нові світи і шляхи між ними зміцніють. А в ті давні часи боги Академії вважали змогу отримати СВІТ привілеєм, змагалися за це або ж опановували свої сили і поверталися в рідні місця. Або ж мандрували в неосяжному просторі, який відкривався їм. Або ж усіляко допомагали Академії — як її викладачі чи невпинні мандрівники, які відкривали нове й нове… Рен подумалося, що вона б теж не відмовилася мандрувати поміж сотнями світів, але це навіть звучало для неї неосяжно.

Коли дівчина допитувала, як їхні предмети — ті ж стихійні сили чи вміння вирішувати складні ситуації — насправді знадобляться в непевному майбутньому, Хранителька Намиста зазвичай усміхалася. Вона відповідала, що коли тутешні викладачі змінили статус студентів на викладацький, то й самі не очікували цього, не готувались і мали багато нагальніших речей до вирішення. Тож хай вона, Рендалл Савітрі, має до них трішки поблажливості: Ама-мі