Академія Аматерасу - Наталія Ярославівна Матолінець

— Іди давай! — Нікта штурхнула Рен уперед, і та машинально попрямувала до Діке.

Але на півдорозі внутрішній голос примусив її спинитися. «Вітер. Мені потрібен вітер…» — прошелестіло у свідомості.

«Вітер — отже, повітря?»

«Крила».

З боку колони вогневиків щось вибухало і сипались іскри, сусіди Діке затоплювали підлогу. Рен же, хоч як старалась, не могла «піймати» вітер і була переконана, що збоку має дуже кумедний вигляд.

— Це доволі непогано, — Торарей заспокійливо поплескав її по спині. — Ви з кандидатів?

— Так.

Кандидатами в Академії називали лише у двох випадках: або ти Адіті чи Енліль, або зникальник. Рен була певна, що з найкращими її не сплутали.

— Добре, Савітрі, — відказав викладач, хоча дівчина розуміла, що аж ніяк це не добре.

Та не встигла вона заперечити, як повз шугонула половинка дверей.

Двері дивом не зачепили нікого і врізались у виставлену підошву Тессового черевика. Студент ледь відхилився, проте не втратив рівноваги і через секунду притиснув темне дерево до підлоги.

— І якого щастя воно тут літає?

— Перепрошую, — Ньєрд схилив голову і холодно окинув поглядом зірвану з петель дерев’яну конструкцію. — Не розрахував сили.

Торарей умить забув про Рен, заінтриговано подивився на Ніка і підійшов до нього:

— А ти хто будеш, «не-розрахував-сили»?

— Ньєрд.

— Не хочеш узятися за воду?

— Більше схиляюсь до повітря.

— Універсал?

— Ні.

— А дарма. На дуала потягнеш.

— Не знаю, не пробував.

— Як по Словах… — Торарей усміхнувся. — Я добре знаю тебе, друже. Я тобі допоможу. Завтра — індивідуалка першою парою. Попрацюємо над твоєю силою.

— Пане доценте, я не ходжу на перші пари. Можете спитати в директорки. Ми узгодили це з нею.

— Я не питаю, ходиш ти чи ні. Я сказав, що завтра вранці ми працюємо над твоєю силою.

— Я не можу.

Рен та інші студенти заінтриговано спостерігали за тим, як протестує Нік Ньєрд. Адже протестував він дуже рідко — власне, ніколи.

— То зможеш. Розмову завершено.

— Ніку, а чого ти так проти? — Рен зловила момент, коли Торарей пішов до вікна — колона Діке випадково спустила водоспад до першого поверху і почала затоплювати читальний зал.

Ньєрд приклав палець до вуст.

— З тієї ж причини, з якої не хочу бути дуалом: ліньки.

На біду, у нового викладача був надто хороший слух. Тож він вирішив, що Ньєрдові краще прийти на індивідуалку о шостій ранку.

Заняття зі стихіями закінчилося аж під вечір, бо Торарей не звертав уваги на номінальну тривалість лекцій чи скарги студентів. Виснажена Рен пленталась додому з єдиним бажанням — впасти на ліжко і пролежати там тиждень. Та біля Брами, недбало спершись плечима на кам’яну арку, стояв Зак Його Невдоволена Величність Нортон. Помітивши Рен, хлопець умисне повільно витяг руки з кишень і підійшов, шаркаючи ногами, ніби через силу.

— Можеш і далі страждати дурницями, якщо тобі це дає моральну компенсацію, — сказав одногрупник.

Брама блимнула й озвалася теж:

— А що, Нортоне, ти вже почав виплачувати компенсації? Може, й мені виплатиш за те, що вгаратав кулаком на тому тижні?

— Заткнися, бо розплавлю, — Заксова права рука зайнялася полум’ям.

Дівчина поправила СВІТ на шиї. Намистинка ледь жевріла і зігрівала кінчики пальців, якщо до неї торкнутись.

— Ти правий. Я отримую моральну компенсацію. Бачити, як сам Закс Нортон чимось переймається — це рідкісне задоволення!

— А я чимось переймаюсь? — пирхнув хлопець.

— А він здатен чимось перейматися? — зойкнула Брама.

— Саме так. Ти хвилюєшся через мене. Можеш починати сміятись і заперечувати.

Закс обмежився слабкою усмішкою.

— Я не сваритися прийшов, о гнівна Савітрі. Оскільки зняли ліміт, хочу дещо тобі показати. Бажано там, де в наш діалог не втручатиметься жодна металева конструкція…

Він ступив уперед і схопив Рен за руку. Бешкетні вогники майнули в червоних очах. Земля вислизнула з-під ніг, призахідне сонце обернулося розмитою плямою, і вітер захльоскав довкола, наче хотів зірвати голову.

Рен не встигла здивуватися, як підошви знову торкнулися землі. Дівчина роззирнулася — незнайома вулиця бігла в обидва боки, оточена невисокими будинками з червоними черепицевими дахами. Надворі вже впала темрява, вікна заливали все довкола помаранчевим і жовтим світлом, а неподалік, на схилі гори, розкинулось ціле місто. Незнайоме місто, увінчане замком у ліхтарних вогнях. У повітрі кружляли дрібні сніжинки.

— Ось такий наслідок того, що я позбувся одного ліміту, — Закс раптово опинився поруч. — Це моя унікальна навичка. Можу навідуватися в інші світи, Савітрі. Ненадовго — години дві-три: я вже експериментував. А ти щойно довела, що перемістити когось іще мені теж під силу.

Попри мороз надворі, Закс паленів гордістю — і Рен могла заприсягнутися, що довкола нього тануть сніжинки.

— То я щойно стала частиною твого експерименту? — спитала вона, старанно приховуючи захоплення, бо таку навичку не відмовився б мати кожен в Академії.

— Так, — губи хлопця вигнулися в іронічній посмішці. — Не турбуйся, так чи інак нас виштурхне назад, до Академії. А оскільки ти якийсь час не зможеш потрапити назад, ми нарешті зможемо спокійно поспілкуватися. Ходу!

Рен не вагалася: кількох секунд вистачило, щоб зрозуміти — її джинси і светр геть не підходять для того, щоб стовбичити на морозному повітрі. Дівчина зітхнула, обсмикнула рукави і попленталась за радісним Заксом.

Чай пахнув