Свій час - Яна Юріївна Дубинянська
Готелю майже не було.
Себто він, звісно ж, стояв на своєму місці й насправді не був примарний чи прозорий — але порівняно з мерехтливою і багаторівневою навколишньою архітектурою видавався сиротливим і голим, скороминущим, одноразовим. Андрій уперше замислився про майбутнє: про те, чи представлене в калейдоскопічній мозаїці часу й воно. Роззирнувся, шукаючи людей, вбраних… як? У сріблясті скафандри чи, як я, пригадую, колись був придумав, в обтислі хроноси з рухомими вогниками? Знову перевів погляд на верхівку готелю, що рівно, без найменшого мерехтіння, встромлялася в каламутні хмари: отже, його так жодного разу й не перебудували… себто, не перебудують за весь час?
Утім, це було аж ніяк не головне, що його цікавило. Андрій з острахом зійшов сходами і обережно штовхнув обертові двері, оті-таки, що їх потужним рухом провертав на двох Полтороцький. Ці двері заледве можна було вгадати в суцільній стіні, і пройти крізь них було все одно що потрапити на залізничну платформу в улюбленій Філовій, а зараз уже і Маріїній книжці, супербестселері всіх часів і народів, тобі ніколи не світить такий успіх, хоч би скільки пнувся і заздрив. Усміхнувшись, Андрій ледь відхилився назад — і з розгону кинувся на стіну, у русі налігши на стулку.
Здавалося, що його змолотили в комбайні чи влаштували армійську «темну». Засичавши з болю — на щастя, він стрімко вщухав — Андрій зупинився посеред готельного холу. Що це таке — старовинні стіни зруйнованих будівель?.. але коли так, я б сюди взагалі не потрапив би. Можливо, річ у тім, що пекельна машина карусельних дверей у принципі не має певного місця в просторі — якщо відмінусувати час.
У передпокої юрмилися люди, в цьому натовпі, крім його щільності, майже не було нічого дивного: люди як люди, статусні працівники у відрядженні, віп-гості, туристи. Проходити крізь них Андрій не наважувався, протискатися не випадало — занадто густо вони скупчилися, за ними годі було не тільки пройти, а й навіть побачити рецепцію. Втім, штурмувати стійку не було потреби, він мав магнітну картку-ключ; чи спрацює вона в позачассі?.. Андрій спробував заговорити, не з кимось конкретно, просто ґречна фраза, кинута, немов пробний м’яч, у простір — у час? — але ніхто йому не відповів, не озирнувся на голос, ніяк не відреагував. Жодна людина.
Куди тепер?.. сходи, ліфт? Що безпечніше, що менше залежить від часу?
Ясна річ, він обрав сходи.
Нескінченні прогони лягали під ноги рівно, без несподіванок — досить було вловити ритм, підлаштуватись і не дивитися вниз. Людей тут, порівняно з холом, майже не було, так собі, рідкісні зустрічні, вихоплені з усього спектра часу, ці сходи і не призначено було для людей, данина вимогам безпеки, не більше. Тут навіть не зазначено було поверхів, і Андрій не відразу похопився, що не завадило б їх рахувати. Почав із приблизної цифри, шостий-сьомий, а можливо, і п’ятий, а в мене двадцять третій, не така вже й страшна похибка. Коли піднімуся, побачу по номерах номерів, себто, звісно, кімнат, кумедна тавтологія, так.
Відволікся — аж раптом знову впилявся в натовп.
Юрма виникла на рівні десятого поверху, вона роїлася, тлумилася, відчайдушно прагнула — і не потрапляла — донизу. Андрій був пригальмував, розуміючи, що це не має сенсу, зустрічні люди все одно перебували в своєму часі, не помічаючи його руху проти загального вектора. Йти крізь них було нескладно — примружившись, навмисно змазуючи фокус. Але якщо навести, якщо придивитися… я письменник, придивляюся до всього, не оминаючи жодної нагоди поспостерігати, надто маючи гарантію, що мене самого не помітять.
Цей несподіваний натовп не схожий був на той, що заполонив місто і навіть хол унизу. Не було броунівської хаотичності — була одна спільна мета. І, здається (Андрій мимоволі притулився до стіни, немов пропускаючи тих людей, хоча це не мало жоднісінького сенсу), багато з них перебували в одному, спільному часі. Вони нещадно працювали ліктями, відштовхували одне одного, когось збили з ніг, якась жінка безгучно кричала, притиснута до перил. Ці люди конче прагнули опинитися внизу.
Тут щось колись сталося. Андрій напружився, пригадуючи: він уже встиг наслухатися чимало байок з історії готелю, який мав у місті стількох недоброзичливців, що будь-яка безсоромна готельна пиятика, не кажучи вже про екстраординарну пригоду на кшталт самогубства (про самогубство — хтось стрибнув із горішнього оглядового майданчика — йому розповідали точно) вмить перетворювалися чи то на легенду, чи то на підшитий до справи доказ. І було щось іще таке, із загальною евакуацією гостей… пожежа?.. хімічна загроза?..
Він намагався міркувати відсторонено: зручно і начебто просто для людини, яка за визначенням перебуває зовні. Йшов крізь людей, охоплених диким, матеріальним жахом, і поволі їхній страх проникав, наче їдкий луг, крізь прозору плівку часу — і роз’їдав простір, і ставав нестерпним. Швидше б усе це закінчилося. Двадцятий, двадцять перший, двадцять другий поверх. Чи вже двадцять третій? — треба зазирнути в коридор і перевірити. Так, дякувати Богові, двадцять третій.
У коридорі було не те щоб вільніше, але тут люди снували хаотично, у різних напрямках, як він уже звик. Андрій, не спиняючись, пройшов до свого номера, на ходу нишпорячи в кишені за карткою-ключем, чомусь здавалося важливим виконати цей дослід одразу, без паузи, з розгону, як він проходив крізь обертові двері — начебто лишень так і можна було ошукати позачасся. Картка ковзнула в щілину легко і точно; нічого тут і ніколи, з моменту побудови, не змінювалося і не пересувалося в просторі. На замку спалахнула зелена лампочка. З радісною недовірою Андрій рвучко відчинив двері.
